Актуальні проблеми туберкульозу в дітей у період епідемії

  тематический номер: ИНФЕКЦИИ В ПРАКТИКЕ ВРАЧА Туберкульоз визнано однією з найбільш актуальних проблем сучасної медицини в усьому світі. У 1993 році Всесвітня організація охорони здоров’я оголосила туберкульоз проблемою

тематический номер: ИНФЕКЦИИ В ПРАКТИКЕ ВРАЧА

Туберкульоз визнано однією з найбільш актуальних проблем сучасної медицини в усьому світі. У 1993 році Всесвітня організація охорони здоров'я оголосила туберкульоз проблемою світового значення, яка вимагає прийняття невідкладних рішень для запобігання подальшому поширенню інфекції, що довгі роки вважалася переможеною. Сьогодні значимість проблеми туберкульозу у світі очевидна.

За останні 15 років в Україні також склалася напружена епідемічна обстановка щодо туберкульозу. Загальне погіршання рівня здоров'я населення країни поєднується з недостатнім фінансуванням медичних служб і установ, низькою ефективністю використання наявних матеріально-технічних ресурсів, погіршенням кадрового потенціалу галузі [1]. Незважаючи на позитивні зміни, багато людей живуть на грані бідності чи за її межею, що сприяло й буде сприяти подальшому поширенню туберкульозу.

Така ситуація одразу відобразилася на поширенні туберкульозу серед дітей, оскільки стан здоров'я дітей є віддзеркаленням, наслідком глобальних соціально-економічних, екологічних та медичних проблем дорослого населення держави. Внаслідок біологічних особливостей організму, що росте, у дитячому віці обмежений діапазон адаптаційних реакцій, а чутливість до екзогенних та ендогенних впливів підвищена. Тому діти першими реагують на соціально-економічне неблагополуччя, а їх здоров'я є своєрідним індикатором епідемічного стану у суспільстві [2].

Моніторинг епідеміологічної ситуації з туберкульозу в Україні виявив погіршення основних епідеміологічних показників на початку 1990 років, підвищення захворюваності серед дорослого населення спричинило зростання рівня інфікування туберкульозом дітей та підлітків. Згідно із вказівками й рекомендаціями ВООЗ країна вважається благополучною щодо туберкульозу, якщо інфіковано мікобактеріями туберкульозу (МБТ) не більш ніж 1% її населення віком від 1 до 14 років, а щорічний можливий приріст цього показника становить близько 0,1%.

Щороку в Україні інфікується МБТ, тобто мають латентну туберкульозну інфекцію, 200 тис. дітей. Це особи з віражем туберкулінових проб, гіперергічною реакцією на туберкулін та наростанням чутливості до туберкуліну 6 мм і більше. Інфікування МБТ дітей цього віку в нашій країні в середньому становить 25-30%, а цей показник щорічно збільшується приблизно на 2,5%. Крім того, з кожним роком зростає кількість дітей, з різних причин не вакцинованих і не ревакцинованих проти туберкульозу. Зростання захворюваності на туберкульоз у дітей відбувається паралельно з динамікою цих показників у дорослих, але в той же час має значні відмінності [3].

У 90-ті роки ХХ сторіччя захворюваність дітей і підлітків зростала випереджальними темпами. За даними офіційної статистики, захворюваність дітей в Україні всіма формами туберкульозу підвищилась з 4,6 у 1990 році до 9,3 на 100 тис. дитячого населення у 2004 році, тобто приріст показника захворюваності склав 102%. І хоча протягом останніх років відзначається тенденція до стабілізації і навіть зниження захворюваності на туберкульоз серед дитячого населення, ситуація з приводу дитячого туберкульозу не сприятлива. Захворюваність на туберкульоз підліткового населення характеризується тенденцією до подальшого зростання: за 1996-2005 роки цей показник у підлітків збільшився на 31%, а хворобливість за цей період зросла на 40%.

Нині існує ряд проблем, що значно ускладнюють ситуацію щодо туберкульозу серед дітей (йтиметься про осіб віком до 18 років, тобто підліткового віку). По-перше, в умовах епідемії значно погіршилася структура клінічних форм туберкульозу в дітей. Відображенням такого зрушення є підвищення частоти тяжких, поширених та гостропрогресуючих форм туберкульозу. Знову зафіксовано такі форми, як казеозна пневмонія та міліарний туберкульоз, що стали рідкістю й навіть були забуті. У дітей частіше стали реєструвати фіброзно-кавернозний туберкульоз, ізольоване ураження бронхів і ексудативний плеврит. Поряд із ростом захворюваності значно збільшилась кількість ускладнених форм туберкульозу, що найчастіше є наслідком пізнього виявлення специфічного процесу.

Крім того, в останні роки відзначається ріст захворюваності позалегеневим туберкульозом: периферичних лімфатичних вузлів, нирок, печінки, ока, селезінки, кістково-суглобовим туберкульозом. Аналіз даних досліджень [1] свідчить про те, що хворих на позалегеневий туберкульоз виявляють ще недостатньо. Вони також не отримують своєчасної кваліфікованої медичної допомоги, що пов'язано з незнанням цієї патології лікарями загальної мережі, тобто неспеціалізованих закладів, чи лікарями загальної практики, несвоєчасним виявленням хворих на позалегеневий туберкульоз, відсутністю достатньої кількості вузькопрофільних спеціалістів.

Протягом останніх 10 років у країні не підвищився рівень захворюваності на туберкульозний менінгіт та менінгоенцефаліт, щорічно реєструють лише поодинокі випадки. Це парадоксальне явище. У 1989 році, коли захворюваність на туберкульоз становила 4,6 на 100 тис. дитячого населення, виявляли 25-30 випадків туберкульозного менінгіту за рік, а зараз, коли рівень захворюваності збільшився у 2 рази, – лише 5-6 випадків. На нашу думку, це свідчить про недовиявлення туберкульозного ураження ЦНС. Часто діагноз установлюється після смерті хворого в умовах загальнолікувального стаціонару, а фтизіатри не отримують дані про нього. Крім того, батьки часто відмовляються від розтину, і немає можливості підтвердити діагноз «туберкульоз» гістологічно.

У період епідемії туберкульозу також виникають нові проблеми. Так, ВІЛ-інфекція є найбільш важливим з усіх відомих факторів прогресування попередньої інфекції M. tuberculosis у клінічний туберкульоз. Відносний ризик розвитку туберкульозу серед ВІЛ-позитивних у 26 разів вищий, ніж серед серонегативних. Ризик виникнення туберкульозу у ВІЛ-інфікованих залежить від одночасної наявності в них туберкульозної інфекції та від рівня імунодепресії. Ризик набагато вищий, якщо туберкульозна інфекція приєднується після інфікування ВІЛ. У цьому випадку організм практично беззахисний перед МБТ. Взаємозв'язок між ВІЛ та МБТ потребує особливого вивчення й розроблення заходів щодо виявлення, діагностики та лікування ВІЛ-інфікованих чи хворих на СНІД дітей з туберкульозом. Саме тому актуальною проблемою сучасного туберкульозу стає збільшення кількості дітей з ВІЛ-інфекцією та туберкульозом. На жаль, в Україні дані офіційної статистики щодо цього контингенту хворих збирають тільки з 2005 року.

Ще однією особливістю епідемії туберкульозу нині є посилення агресивних властивостей збудника туберкульозу як серед дорослих, так і серед дітей – хіміорезистентний туберкульоз. При вивченні особливостей патоморфозу туберкульозу в сучасних умовах виявлено зростання частоти хіміорезистентних форм, викликаних МБТ, стійких до одного або кількох антимікобактеріальних препаратів у дорослих; відбувається поширення стійких штамів МБТ серед контактних пацієнтів чи осіб, що контактують з хворими, у т. ч. серед дітей. У динаміці років серед дітей віком понад 14 років, що виділяють МБТ, також відзначено появу та зростання частоти резистентних штамів МБТ, особливо серед хворих із переважанням занедбаних, тяжких деструктивних форм туберкульозу легень, що також погіршує епідеміологічну ситуацію щодо дитячого туберкульозу. Так, якщо у 2000-2002 роках це були 1-2 випадки на рік по Україні в цілому, то вже в 2005 – 7 випадків резистентного туберкульозу серед дітей тільки в Інституті фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського АМН України.

На перебіг туберкульозної інфекції у дітей також впливає епідеміологічний фактор, який значною мірою зумовлений сімейним оточенням. Як правило, в 78-85% випадків діти заражаються МБТ від батьків або найближчих родичів. Установлено, що чим нижча інформованість педіатрів про дітей, які контактують з хворим, або дані їх туберкулінової чутливості, тим частіше туберкульоз виявляється після захворювання. Тому особливу тривогу викликає рівень захворюваності серед контактних осіб в осередках туберкульозної інфекції.

З 1995 до 2005 року інтенсивний показник захворюваності контактів серед населення усіх вікових груп в Україні зріс в 1,6 разу і становить 5,6 проти 3,4 на 1000 контактних осіб. Особливо високий рівень захворюваності на туберкульоз відзначають серед підлітків з осередків туберкульозної інфекції – 10,6 на 1000 контактів у 2003 році.

Важливим напрямом роботи протитуберкульозної служби залишається робота в осередках туберкульозної інфекції, оскільки висока питома вага дітей, що знаходилися в контакті з хворим на туберкульоз і захворіли, не характеризується тенденцією до зниження, що зумовлено масивністю інфекції. Ця проблема потребує особливої уваги ще й тому, що, як було зазначено вище, в Україні повсюдно відзначається зростання числа хворих, що виділяють резистентні до антимікобактеріальних препаратів МБТ.

За даними ряду авторів [4, 5], контактуючі з хворим на туберкульоз діти в 46,5% випадків знаходилися в осередках із медикаментозною стійкістю МБТ у джерела інфекції. Тільки до препаратів основного ряду вона відзначалася в 1,5 разу частіше, ніж резистентність до комбінації препаратів основного та резервного рядів. Діти та підлітки із таких осередків хворіли на туберкульоз в 3,4 разу частіше, ніж пацієнти із осередків, у яких чутливість МБТ до протитуберкульозних препаратів у джерела інфекції була збережена. Цей факт свідчить про велику епідемічну небезпеку осередків із медикаментозною резистентністю МБТ у джерела інфекції.

Погіршення епідемічної ситуації щодо туберкульозу серед дітей багато в чому зумовлено соціальними проблемами, що збільшилися чи з'явилися в останнє десятиліття: зниження життєвого рівня населення, збільшення питомої ваги соціально дезадаптованих родин; зміщення на дитячий і підлітковий вік періоду прилучення до шкідливих звичок; зниження санітарної грамотності населення; поява значної кількості людей з матеріально-побутовими проблемами – біженці, переселенці, бомжі.

Збільшення груп ризику дітей і підлітків з інфікування й захворювання туберкульозом служить несприятливим прогностичним фактором у відношенні подальшого росту захворюваності на туберкульоз. При цьому найбільшу значимість становлять ті групи ризику дітей, поява яких пов'язана зі збільшенням соціальних проблем суспільства. До них належать діти з соціально дезадаптованих родин, із асоціальною поведінкою, з сімей мігрантів, біженців, переселенців, бомжі [6].

Можливість задіяння соціальних факторів ризику розвитку туберкульозної інфекції значно підвищується в умовах контакту з хворими туберкульозом. Ця проблема набуває особливого значення в зв'язку з тим, що різко змінився характер вогнищ за рахунок збільшення числа соціально дезадаптованих родин, у т. ч. багатодітних. У цих родинах хворий (джерело інфекції), як правило, ухиляється від лікування, хвороба в нього набуває хронічного перебігу. Діти в цих родинах найчастіше не відвідують школу, бродяжать, мають шкідливі звички. Батьки не піклуються про здоров'я дітей, не виконують рекомендації лікарів щодо їх обстеження, профілактики захворювання та лікування.

Не можна не враховувати і той факт, що нині, у період прогресування ендемії туберкульозу, пік захворюваності припадає на 25-29 років, тобто вогнище туберкульозної інфекції частіше виникає в молодих родинах, що, безумовно, збільшує шанс поширення туберкульозу серед дітей. Швидше, ніж серед чоловіків, росте захворюваність серед жінок, що тісно контактують із дітьми, забезпечуючи їхній побут і виховання. Викликає тривогу і той факт, що в 60-70% випадків у сім'ї чи родині контакти дітей з хворим на туберкульоз виявляються лише при госпіталізації таких дітей.

Не менш важливою й складною на сьогодні стає проблема зменшення імунного протитуберкульозного прошарку серед дітей і підлітків. Значною мірою це зумовлено зниженням санітарної грамотності населення. З одного боку, у соціально дезадаптованих родинах відсутня увага до здоров'я дітей і, як наслідок, ігноруються й профілактичні заходи; з іншого боку, у благополучних родинах збільшується частота відмови від цих заходів, мотивована недовірою щодо їх ефективності і побоювання виникнення ускладнень. Скорочення імунного прошарку пояснюється також збільшенням числа дітей з різною соматичною патологією.

У цих випадках важливим фактом є недооцінка значення імунізації вакциною БЦЖ у мережі загальних лікувально-профілактичних закладів: необгрунтовані тривалі медичні відводи від щеплення; неправильний добір на імунізацію вакциною БЦЖ у декретовані строки; відсутність системи добору на імунізацію в організованих колективах після проведення масової імунізації системи контролю імунізації тощо. Якщо в період проведення ревакцинації або проби Манту дитини не було в школі чи дитячому садочку, то найчастіше про цю дитину надалі ніхто не згадує.

Дуже важливим є раннє виявлення туберкульозу в дітей. Ефективність цієї ділянки роботи забезпечується загальними зусиллями протитуберкульозних та загальнопедіатричних закладів, оскільки саме на останні припадає виявлення груп ризику інфікування та захворювання на туберкульоз. У сучасних умовах туберкульоз у дітей нерідко діагностують несвоєчасно, після тривалого лікування неспецифічних процесів у легенях. Насторожує велика питома вага вперше виявленого туберкульозу у фазах зворотного розвитку, що також свідчить про потребу подальшого вдосконалення організації раннього виявлення туберкульозу в дітей. Серед причин несвоєчасного виявлення туберкульозу можна назвати недостатню настороженість педіатрів щодо цієї патології, їх необізнаність у питаннях раннього виявлення та діагностики хвороби, неналагоджену співпрацю між педіатрами та фтизіатрами. Підтвердженням цьому є тривале (від 1 міс до 1,5 року) помилкове лікування дітей, хворих на туберкульоз, у кількох лікарнях і з приводу інших хвороб.

Після проведення туберкулінодіагностики не контролюється своєчасність обстеження на туберкульоз дітей з інтенсивними та гіперергічними реакціями на туберкулін. До того ж, значна кількість джерел інфекції не виявляється або несвоєчасно виявляється, унаслідок цього багато дітей з невідомих вогнищ інфекції, які повинні спостерігатися фтизіатром, не перебувають на диспансерному обліку і профілактичні заходи серед них не проводяться.

Утруднює діагностику туберкульозу недостатнє рентгенологічне обстеження дітей із симптомами захворювань органів дихання та невиконання їх рентгенологічного обстеження при одночасній наявності симптомів ураження органів поза легенями. Багато батьків відмовляються від проведення рентгенологічного обстеження, а лікарі їм потурають. А буває й навпаки: рентгенологічне обстеження проводиться дитині тільки після тривалого неефективного лікування за наполяганням батьків.

За даними офіційної статистики, протягом останніх 5 років у 40-47,5% хворих на туберкульоз дітей захворювання було вперше виявлено при зверненні за медичною допомогою, при цьому цей показник, на жаль, збільшується в динаміці років. Серед цих пацієнтів особливої уваги вимагають особи, у яких захворювання виявлене в умовах соматичного стаціонару. При цьому існує високий ризик зараження й захворювання туберкульозом хворих з ослабленим здоров'ям, які перебували у стаціонарі в контакті з хворим туберкульозом. Ця ймовірність зростає зі збільшенням термінів діагностики туберкульозу в джерела інфекції. Тому велике значення має скорочення термінів діагностики туберкульозу в пацієнтів соматичних стаціонарів, що мають клінічні прояви хвороби, подібні з такими при туберкульозі. Отримані нами дані [7] дозволяють говорити про пізнє виявлення специфічного процесу в дітей, що пов'язано з рядом причин:

• в умовах суперінфекції латентний період хвороби скорочується, частішають випадки гострого початку хвороби, як при ГРВІ, бронхіті, пневмонії;
• збільшується число дітей та підлітків із різними видами соматичної патології, перебіг якої знижує настороженість пацієнта, його батьків та лікарів у плані розвитку туберкульозу під «маскою» існуючої хвороби;
• перебіг туберкульозу супроводжується симптомами інтоксикації (погіршення апетиту, дефіцит маси тіла, функціональні порушення з боку серцево-судинної, нервової системи, шлунково-кишкового тракту), що зберігаються протягом тривалого часу та імітують соматичну патологію;
• в процесі щоденної роботи лікарі загальної практики часто втрачають настороженість по відношенню до туберкульозу, помилково вважають його нечастим захворюванням та не застосовують методи діагностики, спрямовані на виявлення туберкульозу, навіть при наявності у хворого характерних клінічних проявів. Як результат – тривале помилкове лікування дітей з туберкульозом амбулаторно чи в лікарнях із приводу різноманітних хвороб призводить до розвитку поширених і деструктивних процесів та свідчить про недостатню обізнаність лікарів із питань діагностики цієї недуги. А несвоєчасне й пізнє виявлення хворих на туберкульоз легень є суттєвим і впливовим фактором погіршення результатів їх лікування. Батьки з хворою дитиною рідко одразу потрапляють на прийом до фтизіатра, спершу вони приходять до педіатра чи іншого лікаря. Ефективність виявлення туберкульозу при зверненні хворого до будь-якого лікаря загальної практики залежить від настороженості медичних працівників загального профілю. Усі методи виявлення туберкульозу можуть бути застосовані лікарями незалежно від фаху на підставі скарг, що дають можливість припустити наявність туберкульозу.

Актуальним залишається пошук нових та вдосконалення існуючих методів діагностики туберкульозу у дітей, оскільки діагноз «туберкульоз» підтверджують виділенням та ідентифікацією МБТ у клінічному матеріалі. На жаль, бактеріологічне підтвердження діагнозу у дітей можливе не більше ніж в 20-30% випадків у зв'язку з особливостями первинного туберкульозу. Негативний результат бактеріологічного обстеження не виключає наявності туберкульозу у дітей, але робить процес встановлення діагнозу більш складним та неясним. Діагностика бактеріологічно негативного туберкульозу базується на клінічних критеріях, даних про контакт із хворим на туберкульоз в анамнезі, позитивному туберкуліновому тесті, а також рентгенологічних змінах, що відповідають туберкульозу. В останні роки вивчають у діагностиці туберкульозу серед дітей інформативність таких методів, як імуноферментний аналіз, полімеразна ланцюгова реакція.

Ще одна проблема сучасного туберкульозу – неефективне лікування. Хоча у дітей вона не стоїть так гостро, як у дорослих, однак теж потребує пильної уваги. Так, у роки стабільної епідеміологічної ситуації ефективність лікування дітей досягала 95-100%, але в умовах епідемії туберкульозу, незважаючи на досягнуті успіхи хіміотерапії, частота неефективності цього виду лікування серед дітей із туберкульозом, на жаль, має тенденцію до підвищення.

Отже, лікування хворих продовжує залишатися одним з основних напрямів фтизіатрії, фтизіопедіатрії та боротьби з туберкульозом на сучасному етапі. Причому серед різних методів лікування хворих на туберкульоз пріоритетною й найефективнішою, за визнанням усіх учених світу і лікарів-фтизіатрів, вважається хіміотерапія [1, 8]. Змінилися й сучасні підходи до лікування дітей, хворих на туберкульоз.

Протягом останніх років фахівці вважають за доцільне переходити на стандартні режими лікування вперше виявлених хворих дітей, тобто застосовувати контрольовану короткострокову хіміотерапію (DOTS), що дозволяє за більш короткий термін значно зменшити резервуар туберкульозної інфекції за рахунок абацилювання хворих, скоротити загальний строк стаціонарного лікування до 6-9 міс [9]. До недоліків стандартної хіміотерапії слід віднести те, що, перш за все, застосовувані режими хіміотерапії та їх тривалість мають протиепідеміологічний характер і переслідують тільки одну мету – досягти стійкого припинення бактеріовиділення. У дітей використання цього критерію ефективності лікування неможливе, оскільки мокрота у них найчастіше абацилярна. Крім того, при реалізації зазначеної тактики автори не враховують тяжкість клінічних проявів та поширеність специфічних уражень у легенях, вплив ускладнень туберкульозу та супутніх хвороб.

За методикою ВООЗ хворих на туберкульоз передбачається лікувати в амбулаторних умовах. В Україні у зв'язку з сучасною соціально-економічною ситуацією це не завжди слушно, що зумовлено соціальними й медичними факторами. Так, більшість дітей, хворих на туберкульоз, – із незаможних та соціально дезадаптованих родин. У лікарні діти забезпечуються харчуванням, отримують безкоштовне лікування туберкульозу та його ускладнень, а також супутніх захворювань. У стаціонарі створені усі умови для лікування: дотримання режиму дня, проведення необхідних лікувальних процедур, зокрема фізіотерапевтичних, забезпечення контролю за прийомом препаратів, застосування патогенетичних засобів та ін. Крім того, стандартні режими хіміотерапії неможливо використовувати у лікуванні дітей раннього віку з туберкульозом, їх терапія повинна бути індивідуальною. Проте створення стандартних режимів антимікобактеріальної терапії зможе змінити безліч схем лікування хворих на туберкульоз, які застосовуються в окремих закладах та регіонах. Такий підхід дозволить уніфікувати лікування хворих із застосуванням оптимальних режимів, надасть можливість чітко визначити місце та умови проведення окремих етапів лікування з урахуванням рівня та можливостей лікувально-профілактичної установи, дозволить об'єктивно оцінити та контролювати ефективність роботи протитуберкульозної служби в різних областях України та реальні витрати на лікування хворих туберкульозом.

Головні принципи хіміотерапії у дітей, хворих на туберкульоз

• Запобігання розвитку стійкості МБТ до препаратів у вперше виявлених хворих шляхом застосування комбінацій антимікобактеріальних препаратів із різними характеристиками. Даний принцип базується на тому, що на початку лікування (до отримання результатів визначення чутливості до препаратів) існує ризик наявності резистентних МБТ. Тому рекомендується початковий режим лікування, який включає 3 або 4 протитуберкульозних препарати. У цих випадках істотно підвищується ймовірність того, що навіть при наявності первинної лікарської стійкості МБТ бактеріостатичну дію чинитимуть 2 чи 3 хіміопрепарати, до яких чутливість збережена.
• Двофазність (двоетапність) лікування з приводу туберкульозу. У першій, інтенсивній, фазі здійснюють переважно стаціонарну, щоденну антимікобактеріальну терапію з метою пригнічення розмноження мікобактеріальної популяції, її суттєвого зменшення і часткової стерилізації ділянки ураження. Протягом інтенсивної фази лікування передбачається призначення 3-4 основних антимікобактеріальних препаратів: ізоніазиду, рифампіцину, піразинаміду, стрептоміцину або/та етамбутолу. У другій фазі (доліковування) проводять щоденну або інтермітивну антимікобактеріальну терапію переважно в стаціонарі (можливо денному), санаторії чи амбулаторно з метою досягнення клінічної ефективності або доопераційної підготовки.
• Створення максимальних терапевтичних концентрацій у крові шляхом призначення антимікобактеріальних препаратів у добових дозах на прийом.
• Антимікобактеріальна терапія повинна бути комплексною, тривалою, безперервною.
• Планування хіміотерапії проводиться з урахуванням клінічної форми туберкульозу, його поширеності, наявності бактеріовиділення й лікарської резистентності збудника, супутніх захворювань.

Стандартна терапія при туберкульозі повинна забезпечити диференційований підхід до обрання режиму лікування з урахуванням епідемічної безпеки хворого, попереднього лікування, поширеності та тяжкості процесу, наявності супутньої патології, динаміки захворювання. Вона дозволяє раціонально застосовувати протитуберкульозні препарати, попередити та значно зменшити ймовірність розвитку медикаментозної стійкості МБТ, забезпечити ефективне лікування.

Основними принципами лікування дітей з туберкульозом є: індивідуальний підхід до визначення режиму хіміотерапії; дві фази лікування; зміна фази лікування на підставі клініко-рентгенологічного та мікробіологічного моніторингу; оцінка ефективності хіміотерапії.

Таким чином, в основному традиційні методи лікування дітей з туберкульозом здійснюються за тими ж загальними принципами, що й дорослих, але з урахуванням анатомо-фізіологічних особливостей дітей різних вікових груп. Ранній вік дитини диктує неможливість застосування ряду ефективних протитуберкульозних препаратів. Так, етамбутол не бажано призначати дітям до 3 років у зв'язку з впливом препарату на зоровий нерв і об'єктивними труднощами у визначенні гостроти зору в дітей раннього віку. Циклосерин дітям протипоказаний через побічну дію на центральну нервову систему і нестійкість психіки. Однак діти легше переносять багато препаратів, що зумовлюють гепатотоксичний ефект у дорослих через ушкодження печінки алкоголем і перенесені захворювання. Гормонотерапія в дітей використовується лише при ускладнених процесах (туберкульоз бронха, бронхолегеневі ураження, менінгіт, ексудативний плеврит, дисемінація). Труднощі лікування дітей з туберкульозом пов'язані і з психоемоційною травмою унаслідок відриву від родини, з невмінням дітей раннього віку ковтати таблетки, з відсутністю спеціальних дитячих лікарських форм і необхідністю у зв'язку з цим дроблення таблеток, порушення капсул, що веде до розвитку токсичних реакцій через ушкодження захисної оболонки ліків.

Висновки

Таким чином, ріст захворюваності на туберкульоз серед дитячого населення свідчить про несприятливу епідемічну ситуацію з туберкульозу і вимагає подальшого удосконалення організаційно-методичних заходів і розробки нових способів профілактики, раннього виявлення та лікування туберкульозу серед пацієнтів такого контингенту.

Своєчасна діагностика туберкульозу органів дихання у дітей та підлітків є важливим спільним завданням фтизіопедіатрів та лікарів багатьох інших спеціальностей, від успішного виконання якого залежить здоров'я наших дітей. Грамотне використання сучасних діагностичних можливостей в умовах загальної цілком виправданої фтизіатричної настороженості буде сприяти скороченню гіпо- чи гіпердіагностики туберкульозу в дітей.

Протягом останніх десять років ХХ століття в Україні відзначали поступове погіршення якості діагностики та зниження ефективності лікування дітей із туберкульозом. Причиною цього, крім об'єктивних труднощів своєчасного виявлення туберкульозу, стала й втрата настороженості щодо туберкульозу, чітких методичних основ виявлення й діагностики туберкульозу, розроблених фтизіатричною школою.

Проблема лікування дітей з туберкульозом в умовах епідемії має велике значення, тому що якість цієї роботи на сучасному етапі буде визначати резервуар туберкульозної інфекції в майбутньому, насамперед його епідеміологічну значимість за рахунок можливої реактивації процесу, а також рівня інвалідизації та обмежень у виборі професії, що зумовлює й соціальну сторону проблеми.

Узагальнюючи основні проблеми туберкульозу в дітей, можна відзначити їхню соціальну спрямованість й необхідність тісної інтеграції із загальною лікувально-профілактичною мережею з питань профілактики і виявлення туберкульозу. Велике значення має проведення освітніх заходів серед населення.

Оцінка епідеміологічних показників, які відображають поширення туберкульозу в дітей, вимагає особливого розгляду, оскільки в останні роки складається тенденція до недооцінювання значущості проблеми туберкульозу в дитячому віці, що зумовлено комплексом матеріально-технічних і економічних факторів.

Таким чином, сучасну ситуацію щодо туберкульозу в дітей слід оцінити як тривожну. Поліпшення ситуації можливе при активній спільній роботі всієї мережі педіатричних загальнолікувальних і протитуберкульозних закладів, високому лікарському професіоналізмі й орієнтуванні суспільної та адміністративної свідомості на інтереси дітей і захист їхнього здоров'я.

Література

1. Фещенко Ю.І., Мельник В.М. Фтизіоепідеміологія. – К.: Здоров'я, 2004. – 624 с.
2. Сиренко И.А. Детская фтизиатрия: современное состояние в Украине // Междунар. мед. журн. – 1998. – Т. 4, № 3. – С. 41-43.
3. Фещенко Ю.І., Білогорцева О.І. Туберкульоз у дітей та підлітків в Україні, динаміка основних показників за 10 років // Укр. пульмонол. журн. – 2006. – № 1. – С. 27-30.
4. Овсянкина Е.С., Касимцева О.В., Васильева И.А. Эффективность превентивной химиотерапии у детей и подростков из очагов бактериовыделения туберкулезной инфекции

Читайте также

Імунобіологічна терапія: реалії та перспективи Протокол лікування дітей з пієлонефритом