Стан та проблеми дерматовенерологічної служби в Україні. Реалії сьогодення, перспективи майбутнього

18-19 березня в Києві за підтримки МОЗ України, Головного управління охорони здоров’я м. Києва, Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця та Української асоціації лікарів-дерматовенерологів і косметологів (УАЛДВК) відбулась Всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю «Системні дерматози та захворювання, що передаються статевим шляхом». Почесними головуючими були заступник міністра охорони здоров’я України, доктор медичних наук, професор В.Г. Передерій та ректор НМУ ім. О.О. Богомольця, член-кореспондент АМН України, доктор медичних наук, професор В.Ф. Москаленко.

Розпочав пленарне засідання президент УАЛДВК, член-кореспондент АПН України, професор В.Г. Коляденко, який детально обгрунтував принципи доказової медицини в дерматовенерології.

Професор В.Г. Передерій висвітлив питання підготовки лікарів-дерматовенерологів у світлі вимог Болонського процесу.

Особливу зацікавленість аудиторії викликала доповідь головного дерматовенеролога МОЗ України та ГУОЗ м. Києва, доктора медичних наук, професора кафедри шкірних та венеричних хвороб НМУ ім. О.О. Богомольця  Віктора Івановича Степаненка. Пропонуємо увазі читача матеріали цієї доповіді.

Буремні політичні зміни під помаранчевою символікою, які відбулися останнім часом в Україні, та перспективи подальших соціально-економічних змін, що набирають прискорених обертів, прямо та опосередковано віддзеркалюють на медицину як галузь в цілому, так і на всі її структурні підрозділи.

Схвальними є заходи, які розпочало здійснювати керівництво МОЗ України з визначення пріоритетних напрямів та шляхів, спрямованих на удосконалення надання медичної допомоги населенню. Разом з тим є ряд питань, які потребують при їх вирішенні особливо прискіпливої уваги, прозорого обговорення та врахування думки широкого загалу медичної фахової громади. На особливу увагу в цьому аспекті заслуговують проблеми соціально значимих спеціалізованих медичних служб, складовою яких є і дерматовенерологічна служба.

Останнім часом серед організаторів охорони здоров’я, лікарів-дерматовенерологів і фахової громадськості України активізувались дискусії стосовно можливих варіантів реформування системи надання спеціалізованої дерматовенерологічної допомоги населенню в контексті загального реформування національної охорони здоров’я. Розглядаються різні підходи до вирішення цього питання, зокрема трансформування дерматовенерологічних диспансерів у самостійні спеціалізовані заклади для надання допомоги хворим на шкірні захворювання й інфекції, що передаються статевим шляхом (включно з ВІЛ/СНІДом), а також можливість ліквідації структури дерматовенерологічних диспансерів.

Підготовка нового наказу МОЗ стосовно зміни штатів та номенклатури спеціалізованих лікувальних закладів викликає занепокоєння серед фахівців-дерматовенерологів. Згідно з одностайною думкою головних обласних спеціалістів-дерматовенерологів і головних лікарів обласних шкірно-венерологічних диспансерів, науковців дерматовенерологів та членів президії Української асоціації лікарів-дерматовенерологів і косметологів ліквідація шкірно-венерологічних диспансерів як самостійних юридичних закладів буде суперечити як інтересам населення України, так і ст. 49 Основного закону України.

Проведений у минулі роки у Волинській області експеримент щодо ліквідації обласного шкірно-венерологічного диспансеру призвів до негативних наслідків. Зокрема, було втрачене керівництво наданням дерматовенерологічної допомоги населенню, зруйнована система загальнообов’язкових серологічних обстежень на сифіліс. Мали місце грубі помилки в діагностиці природженого сифілісу та необґрунтовані порушення стандартів надання дерматовенерологічної допомоги. Ситуацію, спричинену руйнуванням дерматовенерологічної служби на Волині двічі вивчала спеціальна комісія МОЗ України. За результатами роботи комісії керівництво Волинської області відновило Волинський обласний шкірно-венерологічний диспансер як окремий юридичний підрозділ, що сприяло поліпшенню спеціалізованого медичного обслуговування населення.

Не виправдовує себе і експеримент з ліквідації ряду міських шкірно-венерологічних диспансерів.

Бюджетний кодекс України, прийнятий у 2001 році, забороняє утримання на місцевих бюджетах медичних закладів, які надають спеціалізовану медичну допомогу. Це призвело до того, що в низці регіонів були прийняті організаційні заходи, які негативно вплинули на рівень та якість надання дерматовенерологічної допомоги населенню. Зокрема, міський шкірно-венерологічний диспансер у м. Нікополі Дніпропетровської області був реорганізований у відділення при багатопрофільній лікарні, а бактеріологічна лабораторія диспансеру була ліквідована. Наслідком відповідної реорганізації є те, що нині у м. Нікополі не виконуються у повному обсязі серологічні дослідження, а профільні хворі, у тому числі з тяжкою дерматологічною патологією, мають можливість лікуватися тільки у денному стаціонарі.

Прикладом негативних наслідків руйнування диспансерних методів роботи є проведена реорганізація ендокринологічної служби. Ліквідація ендокринологічних диспансерів призвела до суттєвого погіршення медичного обслуговування хворих цієї групи, особливо хворих на цукровий діабет. Незадовільне медичне забезпечення хворих на цукровий діабет спонукає їх створювати громадські об’єднання та виступати з акціями протесту, метою яких є забезпечення певного рівня медичного обслуговування.

Ще більш вражаючими є наслідки після експерименту з реорганізації фтизіатричної служби. Скорочення чисельності спеціалізованих ліжок і штатного забезпечення, а також недостатнє матеріально-технічне оснащення та ліквідація профільних санаторіїв призвели до різкого зростання рівня захворюваності на туберкульоз. Подолання епідемії туберкульозу в Україні, згідно із прийнятою на загальнодержавному рівні програмою, потребує значних коштів на медикаментозне забезпечення хворих, а також на відновлення повноцінної структури фтизіатричної служби.

Потрібно також відзначити, що в деяких економічно розвинутих країнах Європи враховується і переймається наш досвід надання спеціалізованої дерматовенерологічної допомоги. Зокрема, з метою запобігання подальшого поширення ВІЛ/СНІДу та інших інфекцій, що передаються статевим шляхом, у цих країнах у загальнодержавних масштабах терміново створюються спеціалізовані центри сексуально-трансмісивних захворювань (STD) та готуються відповідні фахівці.

Державна дерматологічна служба колишнього СРСР з чітко налагодженою системою диспансерних заходів та безкоштовною загальнодоступною спеціалізованою допомогою відіграла велику роль в упередженні широкого поширення та зниження рівня захворюваності на сифіліс та інші венеричні захворювання в 30-ті роки та після Великої Вітчизняної війни. За статистичними даними, у 1945 році в СРСР рівень захворюваності на сифіліс становив 174,6 на 100 тис., а через 10 років – тільки 3,5 на 100 тисяч населення.

В Українській РСР найбільш низький рівень захворюваності на сифіліс був зареєстрований у 1968 році – 2,8 на 100 тис. населення. У наступні десятиріччя відповідний показник залишався на достатньо низькому рівні з незначними коливаннями, зокрема у 1989 році він становив 4,1 на 100 тис. населення.

Катастрофічне зростання захворюваності на сифіліс в Україні почалося після розвалу СРСР, зокрема у 1994 році – 69,0 на 100 тис., у 1997 році – 147,1 на 100 тис. населення.

Таким чином, захворюваність на сифіліс в Україні з 1989 по 1997 рік зросла у 36 разів, наблизившись до рівня захворюваності в першому повоєнному році. Така епідеміологічна ситуація із захворюваністю на сифілітичну інфекцію в Україні була визнана експертами ВООЗ та МОЗ України як епідемія.

За останні 5 років відповідно до статистичних даних відмічається тенденція до зниження рівня захворюваності на сифіліс в Україні (2001 рік – 61,5 на 100 тис., 2003 – 54,7, 2004 – 48,7 на 100 тис. населення). Разом з тим, згідно з одностайною думкою провідних фахівців-дерматовенерологів України, відповідні статистичні показники не відповідають реальному стану рівня захворюваності на цю інфекцію. Аргументованим підтвердженням цього є зростання чисельності хворих з пізніми та прихованими стадіями сифілісу порівняно з реєстрацією пацієнтів з ранніми стадіями інфекції.

Особливої уваги потребують проблема вродженого сифілісу та питання, пов’язані зі своєчасним виявленням цієї інфекції у вагітних жінок. Згідно зі статистичними даними в Україні у 2001 році було зареєстровано 33 випадки вродженого сифілісу, у 2002 – 34 випадки, у 2003 – 29 і у 2004 році – 27 випадків.

Епідемічна розповсюдженість статевих інфекцій в Україні пов’язана з поширеністю серед населення наркоманії, алкоголізму та моральної розбещеності, особливо серед молоді і підлітків, а також прогресуючого явища – секс-бізнесу. Суттєве значення у нарощуванні відповідного епідеміологічного ланцюга має також висока міграція населення та ряд інших соціально-економічних чинників, зокрема зменшення державних асигнувань на проведення спеціальних заходів у боротьбі з цими соціально небезпечними хворобами.

Особливу занепокоєність серед спеціалістів-дерматовенерологів викликає зростання захворюваності на різні статеві інфекції, ВІЛ/СНІД та паразитарні хвороби шкіри серед дитячого населення.

Аналізуючи вражаючі показники офіційної статистики, які відображають рівень захворюваності на інфекції, що передаються статевим шляхом, в Україні, потрібно відверто сказати, що вони не відповідають реальному епідемічному стану. Це пов’язано з тим, що чисельні хворі звертаються за допомогою у позабюджетні (приватні) лікувальні установи, працівники яких не завжди заповнюють обов’язкові статистичні форми на виявлення інфекційної хвороби і не надають статистичних звітів для реєстрації в державному реєстрі захворюваності населення, що викривлює показники державної статистики.

Реєстрація фактичної захворюваності на статеві інфекції ускладнюється також недостатньою забезпеченістю лікувально-профілактичних закладів, у першу чергу спеціалізованих (шкірно-венерологічних), сучасним діагностичним обладнанням і тест-системами. У зв’язку з цим невідкладного вирішення потребує питання закупівлі за державні кошти сучасного медичного обладнання для обласних шкірно-венерологічних диспансерів України (лабораторій ІФА, лабораторії полімеразної ланцюгової реакції, установки для ПУВА-терапії, солярію, бінокулярних мікроскопів).

Крім того, в останні роки згідно зі статистичною звітністю суттєво знизились показники рівня захворюваності на ряд інших статевих інфекцій, що входять в групу класичних венеричних хвороб (зокрема, на гонорею). Рівень захворюваності на гонорею в Україні становив у 2004 році 40,8 на 100 тис. населення і є нижчим, ніж рівень захворюваності на сифіліс, що свідчить про «необ’єктивність» звітних даних. Але в цьому немає провини лікарів-дерматовенерологів, які працюють у державних дерматовенерологічних закладах. Це пояснюється тим, що хворі на сифіліс та інші венеричні хвороби «пішли» в приватні спеціалізовані (анонімні) медичні центри і кабінети. До державних дерматовенерологічних медичних закладів переважна більшість зазначених хворих звертається тільки тоді, коли з них за лікування в приватних кабінетах «здеруть три шкури» (у фінансовому розумінні) або «долікують» до розвитку ускладнень. До речі, на сьогодні тільки в м. Києві діє понад 100 приватних медичних центрів і кабінетів, які мають ліцензії, що надають їм право здійснювати консультативно-лікувальну допомогу за фахом «дерматовенерологія». Враховуючи медико-соціальне значення проблем, пов’язаних з діагностикою, лікуванням та профілактикою інфекцій, що передаються статевим шляхом, у ліцензіях має бути чітко і однозначно визначено і перераховано всі відповідні захворювання, які забороняється лікувати в приватних медичних закладах.

Для довідки: згідно з класифікацією ВООЗ в групу захворювань з можливою передачею статевим шляхом входять більше 20 нозологій. Зокрема, це класичні венеричні хвороби (сифіліс, гонорея, шанкроїд, лімфогранульома венерична, пахова гранульома), а також інші інфекції, що передаються переважно статевим шляхом (урогенітальний хламідіоз, урогенітальний трихомоніаз, урогенітальний мікоплазмоз, ВІЛ/СНІД, гепатит В тощо).

Крім того, жорсткого диференціювання потребує надання права приватним медичним закладам на лікування дерматовенерологічної патології (чисельність якої понад 1 тисячу нозологій). Наприклад, хворі на акантолітичну пузирчатку, псоріаз, атопічний дерматит та деякі інші хронічні дерматози підлягають обов’язковому диспансерному обліку і спостереженню в державних профільних медичних закладах. Це пов’язано з цілою низкою проблем, зокрема при розвитку тяжких клінічних форм цих дерматозів постає питання про оформлення групи інвалідності, що потребує обов’язкового документального підтвердження анамнезу перебігу захворювання. Крім того, останнім часом нерідко виникають питання, які пов’язані з лікарською експертизою освідчення юнаків призовного віку про можливість їх призову на військову службу. І якщо юнак, що страждає на той чи інший дерматоз, не перебував на обліку в державному профільному медичному закладі, а лікувався тільки у приватних лікарів, то виникає цілий ряд проблем.

Безперечно, приватна медицина в Україні має право на існування і вона буде розвиватись. І не всі існуючі на сьогодні приватні профільні медичні заклади заслуговують «причісування» під одну негативну гребінку. Є приватні заклади з чітко налагодженою системою ведення медичної документації та якісним наданням спеціалізованої медичної допомоги. Вони регулярно подають до державних територіальних закладів та до статистичних відділів інформацію при чисельність обстежених хворих з різною шкірною патологією, а при виявленні або при підозрі на наявність сифілітичної інфекції та інших хвороб, що передаються статевим шляхом, рекомендують проведення лікування в профільному державному медичному закладі.

До речі, в державних дерматовенерологічних диспансерах є кабінети анонімного обстеження, де працюють висококваліфіковані фахівці, які не тільки проведуть обстеження пацієнта, а й, зберігаючи лікарську таємницю, проведуть повноцінне лікування та обов’язкове контрольне обстеження на етіологічну і клінічну виліковуваність.

Надзвичайно важливою є також проблема, що пов’язана з подальшим поширенням ВІЛ/СНІДу в Україні та активного залучення лікарів-дерматовенерологів до проведення відповідних протидійних заходів.

А що ми маємо насправді? Ще з перших місяців незалежності України почалась «активна» боротьба» з цією чумою ХХ сторіччя, а тепер уже і ХХІ сторіччя. Був створений Національний комітет з боротьби з ВІЛ/СНІДом при Президентові України. Згодом Національний комітет був реорганізований у Комітет по ВІЛ/СНІДу при МОЗ України.

До цього комітету входять провідні науковці-інфекціоністи, вірусологи України, які є дійсно професіоналами своєї справи, але чому до цього комітету не залучені дерматовенерологи?

При цьому потрібно відзначити, що у всіх економічно розвинутих країнах світу проблемою профілактики і лікування ВІЛ/СНІДу займаються фахівці-дерматовенерологи і тільки в термінальній стадії інфекції до лікування залучаються інфекціоністи та лікарі інших спеціальностей. Тільки в Російській Федерації та в Україні дерматовенерологічна служба стоїть осторонь цієї проблеми. Мабуть, як завжди, ми продовжуємо споглядати на Росію.

В усіх міжнародних програмах з боротьби з ВІЛ/СНІДом серед основних чинників, які сприяють поширенню цієї інфекції, визначені статеві шляхи передачі. Крім того, в усіх міжнародних документах з проблем ВІЛ/СНІДу провідне місце посідають заходи з боротьби з класичними венеричними хворобами, іншими інфекціями, які передаються статевим шляхом, ВІЛ-асоційованими інфекціями, вірусними гепатитами В і С, що мають спільні шляхи передачі та групи ризику.

В Україні нині лікарі-дерматовенерологи фактично відсторонені від проблеми ВІЛ/СНІДу і не залучаються до участі у проведенні активних протиепідемічних заходів. Не береться до уваги той факт, що в перші роки боротьби з ВІЛ/СНІДом в Україні діагностику, організацію і координацію роботи з протидії розповсюдженості цієї інфекції було доручено дерматовенерологічній службі як одній з найбільш організованих, досвідчених та придатних для боротьби з соціально небезпечними захворюваннями.

У цьому аспекті є ще одне питання, надзвичайно важливе в юридично-правовому колі. Чому при госпіталізації хворих у стаціонар лікар не має права без письмової згоди пацієнта проводити лабораторне обстеження на ВІЛ/СНІД за аналогією зі 100% серологічним обстеженням на сифіліс? Чому ми піддаємо ризику можливого інфікування ВІЛ/СНІДом лікарів, а особливо середній медичний персонал? Враховуючи, що у переважної більшості ВІЛ-інфікованих клінічні ознаки СНІДу починаються з шкірної патології, на особливу увагу в цьому плані заслуговують хворі дерматовенерологічних стаціонарів. Вважаю, що до існуючого закону доречно внести зміни чи роз’яснення, зокрема у розділі про можливість лабораторного обстеження хворого на ВІЛ/СНІД навіть без письмової згоди пацієнта «за епідеміологічними показаннями». До речі, згідно зі статистичними даними серед усіх зареєстрованих на сьогодні в Україні ВІЛ-інфікованих осіб 40% було виявлено в державних дерматовенерологічних медичних закладах.

Обов’язковим є також введення курсу лекцій і семінарів з проблем СНІДу в усіх вищих та середніх медичних закладах України, зокрема, при викладанні студентам дерматовенерології та на випускному курсі, а також внесення відповідних запитань з проблем ВІЛ-інфекції в екзаменаційні білети та програму ФПК-лікарів різних спеціальностей.

Важливим є також питання цивілізованого і правового розвитку косметологічної допомоги. В Україні не існує спеціальності лікар-косметолог. Косметологія є невід’ємною складовою дерматології. Разом з тим у косметологічних салонах (кабінетах), яких тільки у Києві нараховується кілька десятків, працюють переважно співробітники, які закінчили невідомо ким відкриті косметологічні курси. При цьому обсяг послуг та медичних процедур, які пропонують пацієнтам у цих закладах, досить часто потребує обов’язкової консультації лікарів-дерматологів та онкологів. Потребують чіткого визначення декоративна та лікарська косметика (межа між ними), а також питання хірургічної косметики. Важливим є також питання про надання виняткового права проведення відповідних процедур і, звичайно, відповідальності за можливі ускладнення та негативні наслідки після їх проведення.

Вважаю, що на даному етапі МОЗ України через систему спеціалізованої дерматовенерологічної служби має взяти під професійний контроль діяльність косметологічних салонів. Одними з головних вимог до роботи цих салонів має бути наявність у штаті лікаря-дерматовенеролога та обов’язкова підзвітність цих салонів територіальному державному дерматовенерологічному закладу.

Вітчизняна дерматовенерологічна служба, отримуючи незначний відсоток від загального фінансування в систему охорони здоров’я, протягом останніх років провела низку дієвих заходів, які зумовили подолання епідемії сифілісу. Налагоджено сучасні інформативні методики діагностики гонореї, трихомоніазу, хламідіозу, мікоплазмозу та інших статевих інфекцій. У більшості обласних шкірно-венерологічних диспансерів організовані діагностичні імуноферментні лабораторії, що має суттєве значення у збереженні репродуктивного здоров’я населення. За останні роки, незважаючи на неконтрольовані міграційні процеси, спеціалізованій службі вдалося стримати поширення гострозаразних паразитарних захворювань шкіри – корости, педикульозу, дерматомікозів.

Наявна мережа дерматовенерологічних закладів, незважаючи на недостатнє фінансування, змогла забезпечити прийнятний рівень спеціалізованої медичної допомоги хворим на хронічні та смертельно небезпечні дерматози, такі як пухирчатка, червоний вовчак, склеродермія, атопічний дерматит та інші. Незважаючи на суттєве зниження обсягів та можливостей проведення реабілітаційних заходів (надвисока вартість путівок до санаторіїв, ліквідація дитячого дерматологічного санаторію), стримується подальше зростання інвалідизації хворих на важкі хронічні дерматози.

Кабінетом Міністрів України 23.03.1998 р. було прийнято Постанову №357 «Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом». Незважаючи на те що під цю програму не було виділено ніяких коштів, дерматовенерологічна служба успішно реалізує майже всі її підрозділи, що стосуються запобігання поширенню статевих інфекцій.

Важливим є також питання збереження ліжкового фонду дерматовенерологічної служби.

Згідно із статистичною звітністю останніх років щорічна потреба в госпіталізації дерматовенерологічних хворих в Україні становить орієнтовно 115 000 осіб.

Збереженню спеціалізованого ліжкового фонду сприяють такі об’єктивні причини.

1. Необхідність експертної оцінки здоров’я юнаків призовного віку. Орієнтовно чисельність призовників та допризовників із захворюваннями шкіри в Україні, які потребують стаціонарної експертної оцінки придатності до військової служби, становить щорічно близько 12 000 осіб. При передбаченій чинними наказами Міністерства оборони України тривалості перебування призовників у стаціонарі (10 днів) потреба в ліжко-днях становить 120 000 ліжко-днів, або 353 ліжка, що функціонують цілорічно.
2. Досить високий рівень вагітних хворих на сифіліс (у тому числі в сільській місцевості) потребують проведення лікування в стаціонарі. Загальна чисельність таких вагітних в Україні становить щорічно близько 2000 жінок. При пересічній тривалості лікування 28 днів лише для цієї групи хворих потрібно 165 ліжок. Крім того, понад 50% контингенту цих хворих жінок потребують до завершення вагітності ще й профілактичного курсу лікування в стаціонарі (пересічна тривалість 14 днів), що становить 14 000 ліжко-днів.
3. Враховуючи стрімке зростання інфікування населення ВІЛ-інфекцією і на виконання відповідного наказу МОЗ для лікування хворих з дерматологічними проявами СНІДу в Україні, необхідно щорічно 130 ліжок. У перспективі відповідна потреба зростатиме прогнозовано на 10-15% щорічно.

При ліквідації дерматовенерологічних диспансерів припиниться стаціонарна спеціалізована допомога хворим на заразні захворювання шкіри, що суттєво ускладнить епідемічну ситуацію з рівнем захворюваності на ці нозології. Крім того, при вищевказаній реорганізації спеціалізованої служби можливе подальше стрімке руйнування репродуктивного здоров’я населення.

Скорочення ліжкового фонду створить перешкоди для своєчасного стаціонарного лікування хворих на хронічні та важкі дерматози, що призведе в найближчі роки до стрімкого зростання інвалідизації серед цих груп хворих. Крім того, прогнозованим є також підвищення смертності серед дерматологічних хворих.

У разі інтеграції шкірно-венерологічних диспансерів до складу загальносоматичних лікарень та при впровадженні загальнообов’язкового медичного страхування понад 60% контингенту шкірно-венерологічних закладів не матимуть страхувальника (контингенти хворих на інфекції, що передаються статевим шляхом, хворі на тяжкі і хронічні дерматози), що унеможливить їх повноцінне обстеження та лікування у загальносоматичних лікарнях.

Вважаємо також необхідним висловити своє бачення подальшого розвитку страхової медицини в Україні, зокрема за дерматовенерологічним профілем.

Реалії розвитку нових ринкових відносин в Україні показують, що дерматовенерологічна допомога, як і вся медична допомога в цілому, будуть поступово підлаштовуватися під відповідну соціально-економічну базу. Для повноцінного функціонування профільної служби необхідним є раціональне роздержавлення дерматовенерологічних закладів, що дозволить отримувати позабюджетні джерела фінансування та сформувати ринок медичних послуг. І чим скоріше це питання буде вирішене, тим краще, тому що без надання профільним медичним закладам господарської самостійності вести розмову про реформування спеціалізованої служби є зовсім недоречним.

Прийнятий Верховною Радою України проект закону про обов’язкове медичне страхування потребує доопрацювання з принципових позицій.

Зокрема, що стосується законодавства, то підлягають доопрацюванню і чіткому визначенню питання базової програми медичних послуг і переліку послуг, які повинні надаватись за рахунок обов’язкового медичного страхування, а також питання механізмів відшкодування вартості лікарських препаратів.

Крім того, в проекті відповідного закону не передбачена зміна правового статусу державних і комунальних закладів охорони здоров’я, представлення їм прав повноцінних суб’єктів господарської діяльності. Без вирішення цих проблем немає сенсу говорити як про визначення відповідальності лікарів (у тому числі дерматовенерологів) за якість медичних послуг, так і про контроль за цим з боку страхових компаній. Не вирішеним є також питання про визначення розміру страхового внеску.

Зрозуміло, що вищезазначені питання потребують всебічного розгляду з урахуванням досвіду як економічно розвинутих країн Заходу, так і досвіду Росії, яка вже прийняла закон про обов’язкове медичне страхування.

Важливим є також питання штатів лабораторної служби диспансерів. Тісна їх прив’язка до ліжкового фонду спричинить руйнування лабораторій дерматовенерологічних закладів та чисельне звільнення господарського персоналу.

При можливому реформуванні спеціалізованої служби потрібно також враховувати, що переважна більшість обласних шкірно-венерологічних диспансерів є клінічними базами профільних кафедр медичних вузів України.

Дерматовенерологія як спеціальність включає 613 нозологічних найменувань, що становить 4,3% усіх захворювань, і проблем, пов’язаних із здоров’ям людини. Крім того, до дерматовенерології відносяться 80% усіх соціально-небезпечних захворювань.

Ліквідація обласних та міських (Київ, Севастополь) шкірно-венерологічних диспансерів призведе до цілої низки негативних наслідків:

• зниження доступності амбулаторної та стаціонарної спеціалізованої медичної допомоги;
• різкого погіршення рівня та якості надання спеціалізованої допомоги хворим на захворювання шкіри, особливо на важкі та хронічні дерматози, і, як наслідок, до зростання інвалідності та смертності серед цієї групи пацієнтів;
• незворотним наслідком відмови від диспансерного методу буде втрата контролю над рівнем захворюваності на інфекції, що передаються статевим шляхом, та погіршення репродуктивного здоров’я серед населення фертильного віку;
• зростання випадків уродженого та побутового сифілісу;
• зростання рівня паразитарних захворювань шкіри та хронічних дерматозів.

Таким чином, збереження третинного рівня надання спеціалізованої медичної допомоги з дерматовенерології в регіональних спеціалізованих медичних закладах (диспансерах) є нагальною потребою часу.

Наявний на сьогодні ліжковий фонд дерматовенерологічної служби потребує реорганізації. Зокрема, доцільним є скорочення малопотужних дерматовенерологічних відділень при районних (міських) лікарнях, при одночасному зміцненні обласних та міських у Києві та Севастополі диспансерів.

Доцільним є при визначенні ліжкової потужності дерматовенерологічних закладів дозволити головним лікарям зменшувати або збільшувати чисельність ліжок у визначених межах протягом року з урахуванням епідситуації, або сезонних коливань рівня захворюваності.

На рівні районних лікарень можлива організація денних стаціонарів. Розрахунок ліжкового фонду цих диспансерів має визначатися з мінімального розрахунку 1,3 ліжка на 10 тис. населення. Вивільнені при відповідній реорганізації кошти можуть бути направлені на зміцнення матеріальної бази та поліпшення медикаментозного забезпечення обласних та міських (Київ, Севастополь) дерматовенерологічних диспансерів.

Доцільною є також ліквідація прив’язки штатів лабораторій та адміністративно-господарського персоналу дерматовенерологічних диспансерів до ліжкового фонду.

Лабораторії обласних шкірно-венерологічних диспансерів повинні набути статусу регіональних референс-лабораторій з питань діагностики інфекцій, що передаються статевим шляхом, у тому числі TORCH-інфекцій та інших інфекційних захворювань шкіри.

Важливим є питання впорядкування і чіткого розмежування функцій між лікарями-дерматовенерологами та лікарями інших спеціальностей, зокрема: акушерами-гінекологами з питань діагностики інфекцій, що передаються статевим шляхом (у тому числі TORCH-інфекцій); онкологами з питань дерматоонкології; клінічними імунологами з питань імунозалежних хвороб шкіри та TORCH-інфекцій; генетиками з питань генодерматозів; урологами з питань діагностики інфекцій, що передаються статевим шляхом, у тому числі TORCH-інфекцій.

Доцільним є об’єднання обласних шкірно-венерологічних диспансерів з центрами боротьби зі СНІДом, що буде сприяти зміцненню обох структур в організаційно-методичному, лікувально-діагностичному та господарському плані при загальному зменшенні бюджетних видатків.

З урахуванням вищевикладеного та з метою напрацювання обґрунтованих і оптимальних підходів до реформування організаційно-штатної структури дерматовенерологічної допомоги доцільним є створення робочої групи у складі провідних фахівців з організації охорони здоров’я і дерматовенерологічної служби. Реформування дерматовенерологічної допомоги не повинно спричинити руйнування наявної, чітко налагодженої і виправданої системи надання цієї спеціалізованої допомоги. Руйнування мережі існуючих дерматовенерологічних закладів призведе до негативних медико-соціальних наслідків щодо подальшого неконтрольованого зростання захворюваності на інфекції, що передаються статевим шляхом, та заразних захворювань шкіри.

Враховуючи вищенаведене та з метою подальшого розвитку спеціалізованої дерматовенерологічної служби в Україні пропонуємо створити в Міністерстві охорони здоров’я постійно діючу робочу групу з провідних спеціалістів-дерматовенерологів (науковців та лікарів-практиків) із залученням до її роботи Інституту дерматології та венерології АМН України, громадської організації «Українська асоціація лікарів дерматовенерологів і косметологів» з питань розробки проектів.

1. Державної міжгалузевої програми боротьби з венеричними хворобами, інфекціями, що передаються переважно статевим шляхом (ІПСШ), та заразних шкірних хвороб з визначенням пріоритетів дерматовенерологічної служби.

2. Законопроектів та постанов Кабінету Міністрів України з питань:

   2.1. Поліпшення дерматовенерологічного здоров’я населення.

   2.2. Законодавчої бази, у тому числі з поширення переліку надання платних дерматовенерологічних послуг населенню при гарантованій державою безкоштовній допомозі пацієнтам з венеричними хворобами та ІПСШ, пільговим, соціально незахищеним контингентам, а також при невідкладних станах; решта спеціалізованої дерматовенерологічної допомоги може надаватися на госпрозрахунковій основі в комунальних закладах, комунальних підприємствах, закладах позабюджетного сектора охорони здоров’я (приватна медицина).

   2.3. Концепцій розвитку та подальшого удосконалення надання дерматовенерологічної допомоги населенню України та окремих регіонів (областей) з урахуванням їх особливостей.

   2.4. Науково обгрунтованих стратегічних і короткотермінових програм і заходів з реформування спеціалізованої допомоги та розвитку певних напрямів дерматовенерології, згідно з міжнародними та європейськими стандартами за умов епідситуацій та входження України до ВТО, Євроспільноти і Болонського процесу, а також інтеграції між Україною і Росією відповідно до статусу єдиного економічного простору країн СНД.

   2.5. Подальшого розвитку міжнародних фахових зв’язків та співробітництва.

3. Робочій групі МОЗ України розробити проект нової структури надання дерматовенерологічної допомоги населенню з акцентами на провідний заклад у службі – обласний клінічний шкірно-венерологічний диспансер (обласний центр) з координацією всіх заходів протидії захворюванням, яка повинна базуватись на принципах вертикального моніторингу, керування, збору даних, обліку, аналізу і звітності, не розпорошуючись по горизонталі.

4. Основною структурною одиницею побудови дерматовенерологічної служби вважати шкірно-венерологічний диспансер (центр) з функціями координаційного, організаційно-методичного, інформаційно-аналітичного, клініко-діагностичного центру єдиного регіонального медичного простору на території АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя з надання спеціалізованої дерматовенерологічної допомоги населенню.

5. Основним принципом побудови мережі дерматовенерологічної служби повинен бути принцип єдиного регіонального медичного простору з вертикальною відповідальністю за діяльність.

6. Територіальна мережа дерматовенерологічної служби будується індивідуально, з урахуванням особливостей та інфраструктури регіону, його соціально-економічного розвитку (неможливо імпірично порівнювати мегаполіси і відносно нечисленні області і міста, прикордонні регіони з посиленим міграційним процесом та регіони, які розташовані в середині країни).

7. Стосовно розрахунків штатного розкладу доцільним на сучасному етапі є збереження штатного розкладу відповідно до наказу МОЗ України від 23.02.2000 р. №33.

Під час епідемії соціально-небезпечних хвороб охорона здоров’я не має права на «експеримент» без урахування думки провідних спеціалістів (науковців і практиків) з усіх регіонів України. Реформування соціально значимої, спеціалізованої дерматовенерологічної служби з позицій можливого отримання тимчасового економічного ефекту є науково необгрунтованим. Скорочення мережі дерматовенерологічних закладів є недопустимим у зв’язку з тим, що це може призвести до суперечності із законодавством України та, як наслідок, викликати небажані і непередбачені соціально негативні наслідки.

У нас є потужний професійний потенціал, але тільки спільними зусиллями ми зможемо досягти успіхів у протидії соціально-небезпечним інфекціям, що буде сприяти зміцненню генофонду нації.

І на завершення хочу звернутися до організаторів охорони здоров’я України, усіх колег дерматовенерологів – науковців і практиків та фахівців суміжних спеціальностей – словами нашого славетного Кобзаря: «Борітеся – поборете!». Іншого шляху у нас немає.