Земська медицина в Україні

Наука про охорону здоров’я людини, попередження хвороб, власне хвороби, методи та засоби їх визначення і лікування, тобто медицина у XIX віку.

Якщо XX сторіччя ми сприймаємо як епоху технічної революції на планеті, то XIX вік, що йому передує, сміливо можна назвати століттям гуманістичним, добою культурного злету для значної частини народів світу. Література, музика, театральне та образотворче мистецтво, народження кінематографа – важко перелічити всі грані прориву людства на ниві прекрасного.

Автор вдається до словникової детермінації виразу «медична наука» не випадково. Адже приблизно півтора століття тому на наших українських землях прогресивні громадські діячі і в першу чергу лікарі започаткували унікальне явище світової медицини під назвою «Земська медицина», альфою і омегою якого й була охорона здоров’я людини та попередження хвороб.

На зламі історії

Що ж стало каталізатором початку кардинальних поступових змін соціального устрою Російської імперії, до складу якої на той час входилa й Україна? Якщо подих «весни народів» Європи 1848 р. майже не торкнувся закріпаченої самодержавної країни, то ганебна поразка в Кримській війні зворухнула російське суспільство по всій його вертикалі. Не в змозі пережити гіркоту військового програшу, пішов з життя імператор Микола I. Держава була вагітна реформами суспільного життя.

2 лютого 1861р. першим «новонародженим» стало скасування кріпацтва на селі. У подальшому під тиском ліберального руху серед дворянства й інтелігенції спадкоємець трону Олександр II затверджує 1 січня 1864 року «Положение о губернских и уездных учреждениях». Невідворотний перехід Росії від феодалізму до капіталістичного способу господарювання цілком природно підштовхнув владу до демократизації життя на 1/6 частині світового суходолу.

Формування земських установ

Згідно з новим документом на місцях створювалися органи місцевого самоуправління – земства. У губерніях і повітах формувалися виборні земські установи – земські збори та земські управи. До їх компетенції входили місцеві господарські, соціальні та освітянські справи. Серед них не останнє місце займала медична опіка і санітарна справа. Організацію та управління цих справ земства фінансували за рахунок окремих податків, прибутків із земських підприємств і маєтностей та з відрахувань із загальнодержавного скарбу.

В Україні земства були введені з 1865 по 1870 рік у п’яти лівобережних і степових губерніях, та в 1911-1912 рр. у трьох правобережних. Не вдаючись до подробиць формування повітових земських управ, варто відзначити, що 1903 року у складі повітових управ українських губерній було: 83% дворян, 9,3% селян, 7,7% різночинців, але, наприклад, у Херсонській губернії в складі повітових управ були виключно дворяни. На земських зборах головували предводителі дворянства, а наглядали за роботою земств і контролювали державні адміністрації на чолі з губернаторами. Незважаючи на ці обмеження, земські управи провели велику роботу.

Функції земств

Земства значно спричинилися до піднесення сільського господарства України, організували ветеринарну службу, будували шляхи та започаткували кооперативний рух тощо. Саме земство торувало шлях до конституційного перетворення Російської імперії. Відомо, що Харківське земство звернулося до царя з закликом, аби він дав своєму народу те саме, що він дав болгарам, себто – конституцію (1878). Видатну роль відіграли земства у скликанні Державної Думи. А з вибухом революції 1917 р. вони стали повноправними установами місцевого самоврядування. Постановами Тимчасового уряду створені волосні управи, і до вибору цих управ було допущено всіх членів громади.

У квітні 1918 р. постав Всеукраїнський союз земств, який об’єднував губернські земські управи, на чолі з С. Петлюрою. У подальшому уряд УНР визнавав повноваження земств, і лише зі встановленням більшовицької влади в Україні їх повноваження повністю перебрали місцеві ради. Працівниками земських управ була значною мірою опозиційно налаштована до царського режиму інтелігенція, у тому числі чимало українських освітян і громадських діячів, для яких земський досвід став школою для майбутньої праці у відродженій Українській державі.

На момент ліквідації кріпацького права кількість селян на теренах Російської імперії сягала 85% від маси народонаселення держави. Лікарняною допомогою сільський люд майже не користувався. Злиденне життя у неналежних санітарних умовах спричиняло надзвичайно високу смертність на селі, особливо в дитячому віці. Знахарі та знахарки, фельдшери, котрі майже не відрізнялися від останніх, надавали нашим землеробам швидку «медичну допомогу».

Організація дрібних лікарень

Створені в 1865-70-х рр. XIX століття в Україні (за винятком Київщини, Волині й Поділля) земські установи перейняли від «Приказів громадської опіки» дрібні лікарні і всю медичну справу в повітах (53 повітові лікарні з 1000 ліжками). Єдина сільська лікарня на 14 ліжок була споруджена у славнозвісному Батурині особисто першим президентом Імператорської академії наук та останнім гетьманом України графом Кирилом Розумовським ще наприкінці XVIII ст.

Ставши вільними, селяни почали користуватися послугами фельдшерів. Тому потреба в більшій кількості кваліфікованого медичного персоналу, а також у створенні амбулаторій стала нагальною. Раніше на селі лікарі сприймалися як урядовці, котрі інколи виконували функції судмедекспертів або залучались поліцією для отримання дізнань.

Поява на селі «третього елемента» (термін уперше виголосив самарський віце-губернатор Кондонді у 1900 р. на відкритті губернських земських зборів), тобто осіб, які не належали ні до адміністрації, ні до представників інших верств населення, кардинально змінила стан медичного обслуговування саме в сільській місцевості. Спочатку земські лікарі намагалися обійняти неосяжне. Уявити нашому сучаснику лікарську дільницю у вигляді квадрата 150 на 150 верст важко. Інколи доводилося приймати до 150 пацієнтів на день. Майже кожного дня переїжджати на нове місце, зазвичай, транспортом потужністю в 1-2 кінських сил. Витримувати надлюдські навантаження в змозі були лише молоді, віддані своїй справі люди.

Потужна інтелектуальна сила на селі

Земський лікар і земський учитель – симбіоз у царині народної медицини та просвіти – став потужною інтелектуальною силою, що допомогла кмітливим селянам долучитися до пізнання правил елементарної гігієни та здорового харчування, відвести від них епідемічні загрози захворювань на сифіліс та дифтерію. Самовіддана праця земців допомогла тисячам учорашніх кріпаків вийти на широкий шлях цивілізованого життя.

«Просвіта, і тільки вона вирішує все, тому що жоден закон, жодна обов’язкова установа не в змозі вплинути на особисте, домашнє життя, і лише вона, просвіта, має силу розбити міцну оболонку невігластва, звичаїв та звичок, які вибудовувалися віками», – слова ці належать видатному земцю, першому санітарному лікарю Росії І.І. Моллесону. Сповідуючи такі принципи, і працювали невтомні земські лікарі. Основною фігурою тогочасного лікарського корпусу назвав земського лікаря голова Пироговського товариства лікарів М.В. Скліфосовський, відкриваючи установчі збори товариства. Правління Пироговського товариства фактично стало ідеологічним провідником земської медицини.

Принципово не займаючись приватною практикою, земські лікарі тим самим відкидали західноєвропейську концепцію медичної допомоги у вигляді приватних взаємин між лікарем та пацієнтом, тобто на правах ремесла або торгівлі. Українська земська медицина, як і російська, була суто громадською акцією. Праця лікаря в земстві не була особистою послугою за рахунок хворого, не була також і благодійним вчинком, вона була суспільною службою.

Зважаючи на присутність у земських установах прогресивно налаштованих дворян, різночинців і купців, не кажучи вже про репрезентантів від селян, праця земського лікаря у більшості губерній пристойно оцінювалася.

У разі смерті лікаря родина отримувала пенсію, існували також відпустки за казенний кошт на досить чималий термін (до чотирьох місяців). Можливо, це винагорода за нескінченні мандри в спеку і холод, за незручності похідного побуту та ризик «підхопити» якусь інфекцію? Насправді ж усе не так, хоча за таку працю дійсно потрібна справедлива компенсація. Історія зберегла свідчення про те, що відпустки лікарі використовували для поїздок до університетських міст з метою фахового вдосконалення. Без перебільшення можна стверджувати, що розумні й далекоглядні люди тих часів вбачали в оздоровленні народу гарантію національної безпеки, про що й писав наприкінці XIX століття в журналі «Современная медицина» професор медичного факультету та перший завідувач кафедри санітарної гігієни Київського університету А.П. Вальтер: «Медицині по праву належить місце не лише біля ліжка хворого або помираючого, не тільки в шпиталях під час епідемії або після баталій, а й у радах держав та під час роздумів про минуле й майбутнє народів. А правильне розуміння медицини для нашої держави не менш важливе, аніж формування вірних принципів нашої зовнішньої політики».

Розвиток земської медицини

Таким чином, ця стратегічно важлива галузь людської діяльності потребувала ретельної уваги з боку держави. У 1870 р. 70 повітових земcтв України витратили на народне здоров’я 300 тис. крб, а в 1912 р. – вже 10 млн крб. Фінансування земських медичних закладів відбувалося за рахунок загального оподаткування населення; лікування було безкоштовним, лише деякі земства збирали незначну оплату. Ріст земської медицини наведено в таблиці.

Теоретичні і практичні підстави для розвитку земської медицини дали праці і досвід Харківського медичного товариства та проект організації медичної допомоги, вироблений Полтавським земством. У 1865 р. полтавські губернські земські збори обрали медичну комісію для розробки питання про формування медичної допомоги населенню. Комісія оприлюднила свою роботу у вигляді книги й надіслала її журналам, губернським земствам, медичним товариствам, університетам, приватним особам. Отримав цю працю полтавчан і М.І. Пирогов, який схвалив пропозиції Полтавського земства.

Авторами проекту були 32-річний предводитель губернського дворянства князь М.О. Долгоруков та полтавський лікар А.М. Жуковський. Представник відомого в Російській імперії княжого роду М.О. Долгоруков як хірург брав участь у Кримській війні 1853-1856 рр. У віці 27 років він полишає службу на посаді чиновника особливих доручень при військовому міністрі й поселяється у Полтаві. Саме М.О. Долгоруков у промові на Полтавських губернських зборах 1-го скликання виклав тезу про безкоштовне лікування селян та відшкодування коштів для придбання ними ліків, підкреслював необхідність проведення санітарно-епідемічних заходів, маючи на меті оздоровлення населення та запобігання епідеміям. Варто звернути увагу на молодість цієї людини і в той же час на вміння мислити стратегічно, по-державному.

Практична основа народної медицини

На той час Полтавське земство було головним місцем витоку землеробів, губернія нещодавно була закріпачена й мала високу щільність населення, якому конче була потрібна медична допомога. Тому тут санітарне спрямування земської медицини було синтезом діяльності дільничних лікарів з лікування та запобігання хвороб. Місцевість, куди скеровувався відтік робочих рук з Полтавщини, знаходилася на півдні України. Там на щойно заселених степах створювалося підгрунтя майбутнього капіталістичного розвитку імперії. І тому в Херсонській губернії, як районі притоку селян з півночі України, започаткувалась санітарна організація, що стала прикладом для наслідування всієї земської медицини Російської імперії. Людський потік у цей регіон не припинявся. Тисячі селян скупчувалися у великих економіях, на вузлових залізничних станціях. Усе це викликало загрозу спалахів епідемій та занесення інфекційних хвороб з інших, більш відсталих у цьому сенсі місцевостей. На цих підвалинах санітарно-статистичні та соціально-гігієнічні дослідження на Херсонщині поглиблювалися, вдосконалювалися. Праця земців Причорномор’я – саме так цілком правомірно назвати лікарів земської медицини Херсонщини, Таврії та Катеринославської губернії – заклала практичну основу дійсно народної медицини. Перший завідувач санітарного бюро Херсонської губернії М.С. Уваров разом з І.О. Дмитрієвим розпочали розробку номенклатури хвороб і системи земської медичної статистики, прийняті у подальшому на VII Пироговському з’їзді в Казані. На Херсонщині зросла славетна когорта піонерів земської медицини, таких як М.І. Тезяков, С.М. Ігумнов, В.В. Хижняков, М.В. Герман, О.В. Корчак-Чепурківський, Є.І. Яковенко.

Традиції херсонської земської медицини підтримувалися й земськими медиками Катеринославщини. Катеринославське товариство лікарів промислових підприємців, якому передував I губернський з’їзд гірничозаводських, фабричних і рудничних лікарів, стикалося з дещо іншими проблемами, аніж херсонці. Придніпровський південний край мав свою специфіку. Тут швидко народжувались нові міста й містечка, відбувалася індустріалізація історичного Дикого Поля, будувалися металургійні та металообробні заводи, стрімко зростала кількість залізорудних та вугільних копалень. На шахтах не існувало медико-санітарного обслуговування, житло рудокопів було яскравою ілюстрацією антисанітарії. Така ситуація потребувала змін у законодавстві.

Тож 2 липня 1903 р. Державна Дума прийняла закон «Про грошову компенсацію потерпілим від нещасних випадків робітникам та службовцям, а також членам їхніх родин на підприємствах фабричнозаводської, гірничої та гірничозаводської промисловості». Це був крок на шляху до прогресу. Але розмір компенсації визначався лікарем. На превеликий жаль, ні лікарі промислових підприємств, ні міські та повітові лікарі не були авторитетами для робітників, бо не мали необхідних знань для виконання кваліфікованої експертизи, нерідко виникали конфлікти, що потребували судового втручання. І для цього при Катеринославському земстві було створено консультаційне бюро. Значна частина роботи лікарів промислових підприємств була спрямована на функціонування консультаційного бюро. В.В. Правдолюбов, С.А. Барський, О.М. Винокуров, І.М. Кавалеров, О.І. Дацков внесли посильний вклад у розвиток земської медицини Катеринославщини на зламі XIX і XX століть.

Земська медицина на Київщині

На Київщину земська медицина завітала з запізненням – на початку XX століття, але ще у далекі 1805-1811 рр. киянином Д.П. Журавським був розроблений медичнотопографічний опис повітів Київської губернії, і ці соціально-статистичні роботи свого часу були помічені М.Г. Чернишевським.

Професор Київського імператорського університету св. Володимира В.О. Субботін уперше в Російській імперії очолив кафедру гігієни, медичної поліції, медичної географії і статистики (1871). Перша санітарна станція у Києві з’явилася в 1891 р., а через 2 роки український олігарх тих часів М.О. Терещенко своїм коштом засновує «Чорноробну лікарню» для сірого люду (сьогодні це Київська міська дитяча поліклініка №14). Мине ще 10 літ, і 1903 року на наших землях, що перебували під австрійською короною Франца-Йосипа II, майбутній митрополит Української греко-католицької церкви граф Андрій Шептицький за свої гроші збудує у Львові «Народну лічницю», яка мала амбулаторію «Дарова поміч» і де головним лікарем працював голова Українського лікарського товариства (УЛТ), доктор медицини Є. Огаркевич, водночас він же редагував друкований орган УЛТу «Здоровлє», закликом якого було: «У здоровому тілі – здорова душа, де сила, там воля витає!». 1 лютого 1909 у Львові відбувся I Український просвітньо-економічний конгрес, на якому Є. Огаркевич ініціював створення медичної секції і виголосив доповідь «Суспільно-санітарні потреби сільського люду». Хоча західноукраїнські землі й оминула земська доба, проте і в цьому краї існував рух, схожий на земський. Користуючись більшовицькою статистичною методологією, варто зазначити, що у 1913 році Україна посідала перше місце в Російській імперії за приростом населення – 20,7 осіб на 1000 душ населення. Тож нічого дивуватися тому факту, що за переписом населення СРСР 1926 року перше місце серед етносів Радянського Союзу займали українці – 81,2 млн чоловік. Кількість росіян (77,8 млн) була на 3,5 млн меншою. І це не враховуючи українців Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. За даними ж 1869 р. у Російській імперії було зареєстровано 12,5 млн українців, Ще 2,5 млн українців мешкали на той час в Австро-Угорщині. За неповні шістдесят років майже вшестеро побільшало українців, не дивлячись на декілька воєн та революцій! Це реформи, зокрема медичні, проведені у суспільстві, дали такі позитивні результати. Ми ж іще й досі не осягнули величі тієї титанічної праці, яку протягом півстоліття провела земська медицина. Але ж куди ми поділися, братове-українці?

Підготував Лук’ян Маринжа