Академік М.М. Губергріц: людина, яка відзначалася багатогранністю інтересів

Серед учених, які належали до київської терапевтичної школи, академік АН УРСР Макс Мойсейович Губергріц* посідає почесне місце. Від студентських років до останніх днів життя діяльність Макса Мойсейовича була тісно пов’язана з Києвом, його клініками,

Серед учених, які належали до київської терапевтичної школи, академік АН УРСР Макс Мойсейович Губергріц* посідає почесне місце. Від студентських років до останніх днів життя діяльність Макса Мойсейовича була тісно пов’язана з Києвом, його клініками, науковими товариствами та медичною громадськістю. Він брав активну участь у розвитку традицій київської терапевтичної школи.

Макс Мойсейович Губергріц народився 19 січня 1886 р. у м. Юр’єві (нині м. Тарту). Його батько, Мойсей Маркович, був лікарем-дерматологом, дві сестри – зубними лікарями, три брати також займалися практичною лікарською діяльністю.

Перші кроки

Гімназію у Ревелі Макс Мойсейович закінчив із золотою медаллю, після чого вступив на медичний факультет Юр’ївського університету. 1905 р. він перевівся до Київського університету. Тут юнак зацікавився клінікою внутрішніх хвороб, яким він присвятив усю свою подальшу лікарську й наукову діяльність.

1911 р. Макс Мойсейович закінчив курс навчання в університеті й одержав диплом із відзнакою. Здібний і працьовитий студент ще під час навчання на старших курсах привернув увагу В.П. Образцова своєю зацікавленістю внутрішніми хворобами. Після закінчення університету М.М. Губергріц на запрошення вченого залишився працювати у факультетській терапевтичній клініці. Він перейнявся духом цієї клініки й приєднався до створеного тут оригінального наукового напряму, який поклав початок традиціям вітчизняної терапевтичної школи.

У клініці Макс Мойсейович розпочав свою наукову діяльність. 1914 р. він успішно склав докторські іспити й готувався до захисту докторської дисертації. У той час М.М. Губергріц вивчав методи дослідження серцево-судинної системи, зокрема різноманітні способи виміру кров’яного тиску. Результати цих наукових досліджень молодий вчений виклав у доповіді «Найпоширеніші способи визначення кров’яного тиску» на IV з’їзді російських терапевтів.

Слід зауважити, що В.П. Образцов завжди намагався застосовувати в клініці нові методи клінічного обстеження. Коли клініка придбала електрокардіограф, він направив М.М. Губергріца за кордон до відомого клініциста Ф. Крауса для вивчення електрокардіографії. Опанувавши методику електрокардіографії, Макс Мойсейович одним із перших у Російській імперії почав застосовувати її на практиці. Цим питанням присвячено низку його наукових праць того періоду: «До питання утворення ритму галопу» (1915), «Фізіологічні основи електрокардіографії» (1916), а також доповідь на V з’їзді російських терапевтів «Серцеві галопи й електрокардіографія».

М.М. Губергріц працював ординатором факультетської терапевтичної клініки до 1915 р. Це був один із найважливіших періодів у житті вченого. Засвоївши основні гуманістичні принципи клінічної школи В.П. Образцова, він робив перші кроки на ниві медичної науки, усвідомлюючи значення фізіології як теоретичного фундаменту практичної медицини.

Співпраці з І.П. Павловим

В.П. Образцов був особисто знайомий із І.П. Павловим. Чимало його учнів вивчали фізіологію у лабораторії цього видатного вченого. Наприкінці 1915 р. М.М. Губергріц теж їде до І.П. Павлова. Ця поїздка планувалася раніше, але її довелося відкласти, бо на початку Першої світової війни Макс Мойсейович працював ординатором в одному з військових госпіталів Червоного Хреста.

У лабораторії І.П. Павлова Макс Мойсейович працював майже три роки. Пізніше він написав «Спогади про роботу в лабораторії І.П. Павлова», сповнені почуттям глибокої любові й поваги до Івана Петровича.

Під керівництвом І.П. Павлова М.М. Губергріц написав свою докторську дисертацію «Найбільш вигідний спосіб диференціації зовнішніх подразнень» і успішно захистив її у Військово-медичній академії 20 січня 1918 р. Разом із І.П. Павловим він написав працю про новий рефлекс вивільнення у собак (так званий рефлекс свободи).

Працюючи в лабораторії І.П. Павлова, Макс Мойсейович весь час відвідував його лекції, а наприкінці свого перебування в ній асистував під час фізіологічних дослідів, що демонструвалися студентам.

Лекції І.П. Павлова, безумовно, вплинули на формування М.М. Губергріца як ученого. У своїх «Спогадах» він згадував: «Лекції Павлова, повний курс яких мені вдалося прослухати двічі протягом двох років, були зразком того, як слід читати лекції. Слухали його і молоді студенти, і старі лікарі, і мені здається, що з кожним разом лекція сприймалася ще цікавіше. Павлов не вдавався до ораторських засобів, у його викладі не було красномовності – лекції були дуже прості за викладом, проте як зрозуміло й доступно висвітлювалися найсерйозніші проблеми. Кожна лекція супроводжувалася дослідами та демонстраціями. Найскладніші експерименти, що потребували величезної підготовки, проходили чисто – голки не підточиш...». І далі: «Ці захоплюючі лекції давали дуже багато слухачам, вони виховували фізіологічну систему мислення. Згадуючи минуле, кожен із нас, кому випало щастя слухати Павлова й працювати під його керівництвом, мусить зізнатися, що нервізм, відкритий Павловим, став провідним у нашій радянській клініці; він створив надійний фундамент для теоретиків і клініцистів, якого б фаху вони не були. Величні ідеї цілісності людської постаті, що панують у нашій радянській медичній науці, походять від Павлова, від його великого вчення про нервову систему та її регуляторну роль».

І.П. Павлов часто був присутній під час дослідів, які проводили його співробітники. При цьому він давав поради, пояснював незрозуміле й спрямовував дослід у той бік, де відкривалися можливості одержати нові дані.

Багато корисного дали М.М. Губергріцу бесіди з Іваном Петровичем на клінічні теми. Думки, висловлені вченим під час цих бесід, мали великий вплив на подальшу наукову діяльність його учнів. Макс Мойсейович писав із цього приводу: «В розмовах він часто торкався клінічної медицини, що її високо цінував, будучи прихильником тісної співдружності теоретичної й практичної медицини. Він неодноразово наголошував, що теорія багато дає й повинна давати клініці, а остання не менш корисна й необхідна для теоретичної медицини. На доказ цього він наводив багато прикладів, що іноді висвітлювали заплутані питання клініки. Ніколи не забуду, як колись розповів йому про свої перші роботи з вивчення серцевого болю. Я не розумів механізму виникнення низки рефлекторних болів, що спостерігаються в ділянці серця при захворюванні органів, розташованих далеко від нього. І тут Іван Петрович, якого дуже цікавило питання болю взагалі, виклав свою думку про рефлекс болю і грудну жабу так, що я відразу зрозумів багато речей. Це згодом стало у пригоді для пояснення багатьох больових симптомів і синдромів».

Слід нагадати, що проблема болю стала одним із важливих наукових напрямів, що їх розробляв Макс Мойсейович Губергріц та його клініка.

Роки роботи у І.П. Павлова зміцнили думку Макса Мойсейовича про необхідність використання під час вивчення патологічних процесів в організмі людини методів фізіологічного дослідження.

Засвоївши в лабораторії Івана Петровича ідеї нервізму та вчення про цілісність живого організму, М.М. Губергріц одним із перших у країні застосував їх у клініці внутрішніх захворювань.

Клінічна і наукова діяльність

Клініка стала метою життя М.М. Губергріца, тому він відмовився від посади штатного співробітника лабораторії, яку запропонував йому Іван Петрович, і повернувся до Києва. Незабаром його призначили завідувачем інфекційного відділення Київського клінічного військового госпіталю. Одночасно Макс Мойсейович працював позаштатним співробітником у пропедевтичній терапевтичній клініці жіночого медичного інституту. 1919 р. М.М. Губергріц прочитав курс пробних лекцій, після чого за рекомендацією В.П. Образцова його було обрано приват-доцентом терапевтичної клініки медичного факультету університету. На початку 1920 р. Рада медичного факультету Київського університету доручила Максу Мойсейовичу керівництво кафедрою спеціальної патології й терапії, яку він очолював до кінця свого життя. 1928 р. її об’єднали з кафедрою діагностики в єдину кафедру пропедевтики внутрішніх захворювань. Після смерті М.М. Губергріца кафедрі було присвоєно його ім’я**.

На 1930-ті рр. припадає розквіт клінічної та наукової діяльності Макса Мойсейовича. Реорганізується й розширюється клінічна база кафедри, збільшується ліжковий фонд, з’являється спеціальне устаткування. Клініка стає зразковою лікувальною установою. На кінець 1935 р. вона вже має 105 ліжок, створюються фізіологічна й біохімічна лабораторії. Як база Інституту харчування, клініка має спеціальну кухню і розробляє лікувальні столи.

Навколо М.М. Губергріца згруповуються талановиті співробітники та учні (А.С. Берлянд, Є.Б. Закржевський, А.І. Франкфурт, Л.С. Луканцевер, Е.Ш. Каменецький та ін.), які в майбутньому стануть професорами, керівниками терапевтичних кафедр. З’являється низка праць, присвячених функціональній діагностиці й клініці захворювань підшлункової залози та вегетативної нервової системи, проблемі болю тощо. У 1939 р. за редакцією М.М. Губергріца вийшов у світ посібник «Клінічна діагностика», друге видання якого було здійснено 1946 р. Колосальну наукову й клінічну діяльність Макса Мойсейовича було високо оцінено: 1935 р. йому було присвоєно почесне звання Заслуженого діяча науки УРСР.

У 1926-1927 рр. М.М. Губергріц очолював одночасно кафедру й клініку інфекційних захворювань Київського медичного інституту. Протягом 1931-1934 рр. він керував ендокринологічною клінікою, а в 1930-1941 рр. – клінікою лікувального харчування, яка згодом розвинулася в Інститут харчування, одним із засновників якого був Макс Мойсейович.

У перші тижні Великої Вітчизняної війни М.М. Губергріц виїхав до Томська, де працював консультантом великого евакогоспіталю, а згодом до Челябінська, куди було евакуйовано Київський медичний інститут. У госпіталі вчений проводить велику консультативну роботу, зосереджуючи особливу увагу на тяжко поранених із проникаючими пораненнями грудей. Проведені спостереження дали змогу (разом із А.Л. Пхакадзе і А.Я. Могілевичем) написати працю «До клініки поранень легенів та плеври» (1942), що мала на той час велике значення.

1944 р. М.М. Губергріц разом із медичним інститутом повернувся до Києва і з притаманною йому енергією взявся за відновлення наукової роботи. Його зв’язок із воєнною медициною продовжився – протягом кількох років учений був консультантом Київського окружного військового госпіталю.

1949 р. Макса Мойсейовича було обрано дійсним членом Академії наук Української РСР.

М.М. Губергріц був видатним ученим – клініцистом, педагогом, громадським діячем. Це був великий працелюб, скромний трудівник, що прагнув вирішувати наукові питання спільно з колективом своїх співробітників та учнів. Життя й діяльність М.М. Губергріца – яскравий приклад високого служіння науці та хворій людині.

Уряд УРСР високо оцінив діяльність ученого: його нагороджено двома орденами Трудового Червоного прапора, орденом Червоної Зірки, медаллю «3а звитяжну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Провідні напрями діяльності

Протягом сорока років своєї наукової діяльності М.М. Губергріц написав понад 100 праць. Вони свідчать про багатогранність наукових інтересів Макса Мойсейовича: це фізіологія й патологія систем кровообігу і травлення, проблема болю, вчення І.П. Павлова і внутрішня медицина, а також вегетативна нервова система, питання ендокринології та захворювання воєнного часу.

Однак у науковій діяльності вченого можна визначити напрями, що їм він приділяв найбільше уваги, зокрема такій проблемі сучасної медицини, як фізіологія і патологія кровообігу.

Велике значення мали праці, присвячені клінічному застосуванню електрокардіографічного методу обстеження, який усе більше поширювався у практичній медицині. Результати своїх спостережень учений узагальнив у праці «Фізіологічні основи електрокардіографії та її клінічне значення» (1916).

За допомогою електрокардіографічного обстеження Макс Мойсейович вивчав вплив на серце деяких ліків (цимарин). Не менш значущими є праці М.М. Губергріца, присвячені ритму галопу та нормальному третьому тону серця («Про перший тон при функціональній слабкості серця», 1922; «Про третій нормальний тон серця», 1923; «Про роздвоєні та додаткові тони серця», 1928; «Ще про третій нормальний тон серця», 1932), в яких він обстоював думку про те, що нормальна мелодія серця має тричленний характер і найбільше схожа на «дактиль».

Вагомим внеском у медичну науку є праці М.М. Губергріца про механізм виникнення серцевих болів, грудну жабу та клініку безбольового інфаркту міокарда.

Багато уваги приділяв М.М. Губергріц проблемі болю. Зокрема його цікавило походження болю у нирках. Однак особливе місце серед досліджень у цьому напрямі посідає його праця «Про серцеві болі» («Клиническая медицина», 1932).

Слід зупинитися на працях М.М. Губергріца, присвячених грудній жабі: «Грудна жаба» (1926), «До питання про походження болів при грудній жабі» (1930); «Про класифікацію синдрому грудної жаби» (1936); «Патогенез больового синдрому при грудній жабі» (1949). Вони і нині зберігають не лише пізнавальне, але й практичне значення для клініцистів.

До теми грудної жаби належить і стаття Макса Мойсейовича про клініку безбольового інфаркту міокарда (1935).

Виходячи з рефлекторної теорії нападів грудної жаби, Макс Мойсейович разом із І.М. Іщенком почав застосовувати паравертебральну анестезію верхніх грудних та нижніх шийних міжхребцевих вузлів із метою розриву зв’язку між симпатичними вузлами й спинним мозком, що є провідником больового відчуття.

Заслуговують на увагу й дослідження М.М. Губергріца, присвячені аналізу змін кров’яного тиску при поворотному тифі, клінікам післявисипнотифозного й помираючого серця, тромбозу селезінкової вени. Узагальнення, що їх зробив учений на підставі своїх клінічних спостережень, збагатили кардіологію.

Багато нового М.М. Губергріц зробив для розробки проблеми фізіології та патології травлення. Особливо цікавили вченого виразкова хвороба, захворювання підшлункової залози, а також хвороби дванадцятипалої кишки. Ще 1929 р. у своїй праці про механізм секреції шлунка у людини він наголошував на ролі механічного подразнення слизової оболонки у виділенні шлункового соку. Макс Мойсейович дійшов висновку, що при найрізноманітніших захворюваннях нервової системи, починаючи з її вегетативних центрів та пов’язаної з ними кори головного мозку і закінчуючи нервовими проводами симпатичної та парасимпатичної ланок вегетативного відділу нервової системи, можуть спостерігатися порушення шлункової секреції.

М.М. Губергріц описав симптом, характерний для двохпорожнинного шлунка: зміна положення нижньої межі шлунка, віднайденої повторно за шумом плеску.

Чимало праць Макс Мойсейович присвятив виразковій хворобі, які значною мірою зберігають своє значення і в наш час. Так, слід відзначити концепцію М.М. Губергріца щодо етіології та патогенезу виразкової хвороби, які спираються на фізіологічне вчення І.П. Павлова.

На думку М.М. Губергріца, причиною розвитку виразкової хвороби є зміни трофічної іннервації шлунка і першої частини дванадцятипалої кишки. Він вважав, що будь-яке «подразнення сенсорної частини нервової системи шлунка й дванадцятипалої кишки на тлі різноманітних причин може зумовити шляхом рефлексу пригнічення функцій трофічних нервів, і внаслідок цього на відповідній ділянці слизової оболонки шлунка можуть з’явитися виразки». Вчений вважав, що перша частина рефлекторної дуги може локалізуватися у різних місцях: у самій стінці шлунка, в її автономних вузлах, вона може виходити зі стовбура блукаючого або симпатичного нерва, підкоркових гангліїв та кори головного мозку. Ці погляди М.М. Губергріца співзвучні з сучасними уявленнями про роль у розвитку порушень трофіки аферентної й еферентної ланок нервової системи, а також парасимпатичного і симпатичного відділів вегетативної нервової системи. Більше того, Макс Мойсейович прямо вказував на тісний зв’язок нервово-рефлекторного ланцюга з «хімічним середовищем організму, що складається з електролітів, гормонів, ферментів, вітамінів».

Видатні праці вченого

Кілька праць М.М. Губергріца присвячено клініці виразкової хвороби (яку він називав «таємничою незнайомкою») та її диференціальній діагностиці.

У статті «Про диференційну діагностику виразкової хвороби» (1950), присвяченій академіку М.Д. Стражеску, Макс Мойсейович із притаманною йому клінічною вдумливістю описав диференційно-діагностичні ознаки виразкової хвороби та інших захворювань органів черевної порожнини (хронічний гастрит, хронічний апендицит, хронічний холецистит, рак шлунка та ін.), а також диференційну діагностику гастродуоденальних кровотеч. Зберегли своє значення висловлювання М.М. Губергріца щодо визначення локалізації виразкового процесу в шлунку або дванадцятипалій кишці. Ось що він писав з цього приводу: «У подібних випадках нам значно допомагає суб’єктивна картина хвороби – характер болів, пов’язаних із їдою, або голодних болів, властивих дуоденальному процесу, та об’єктивні симптоми: локалізація больової зони, що об’єктивно констатується (при дуоденальних ураженнях вона визначається в ділянці правого прямого м’яза або навіть трохи праворуч від неї), іррадіація болів праворуч при дуоденальних ураженнях, ліворуч – при шлункових, больова точка під мечем при дуоденальних виразках, характер шлункової секреції, рентгенівська й гастроскопічна картини та ін. У більшості випадків правильна локалізаційна діагностика можлива, вона становить надзвичайно великий не тільки теоретичний, а й практичний інтерес як при хірургічних, так і при терапевтичних методах лікування». З грунтовною доповіддю «До клініки виразкової хвороби» М.М. Губергріц виступив на XIII Всесоюзному з’їзді терапевтів, де він дав розгорнуту картину клінічних проявів виразкової хвороби, особливо під час війни й у повоєнні роки.

У праці «Про дієтичне лікування кровотечних виразок шлунка» (1936) Макс Мойсейович дійшов висновку, що при виразках, які кровоточать, доцільно застосовувати «цілком задовільне харчування».

Слід відзначити праці М.М. Губергріца про захворювання дванадцятипалої кишки. Лише останнім часом ця ділянка шлунково-кишкового тракту починає привертати до себе увагу з погляду виявлення впливу її моторики на жовчовиділення та інші фізіологічні процеси, а також з погляду її участі в інкреції дуоденальних гормонів. Безперечною заслугою ученого є те, що він одним із перших визначив самостійне значення дванадцятипалої кишки в фізіології й патології травлення.

У працях «До питання про дуоденіти» (разом із Є.І. Чайкою, 1935), «Вплив катару дванадцятипалої кишки на хімічний склад крові та жовчі» (1949), «Про діагностику захворювань дванадцятипалої кишки» (1949) М.М. Губергріц описав пальпаторний симптом у вигляді м’язового валика при захворюваннях дванадцятипалої кишки, що проявляється ізольованою резистентністю у певному проміжку на ділянці правого м’яза й відповідає тому місцю, де промацується дванадцятипала кишка (іноді спостерігається при явищах перидуоденіту).

Великою заслугою Макса Мойсейовича є також те, що він виділив дуоденіти як самостійні захворювання і вважав клініку цієї патології «досить розробленою, щоб включити дуоденіти в групу захворювань, про які слід думати у відповідних випадках при диференційній діагностиці». Важливе значення для клініки мають описані М.М. Губергріцем загальні симптоми хронічного дуоденіту, що мають вегетативну природу: відсутність апетиту, загальна слабкість, стомлюваність, запаморочення, головний біль, інколи утруднений вдих та ін. Подальші дослідження вчених, зокрема праці А.М. Уголєва, показали, що дванадцятипала кишка разом із гормональними ефектами у межах системи травлення здатна спричиняти загальні гормональні ефекти, пов’язані з вищими вегетативними та нейросекреторними ядрами гіпоталамуса.

Дуже важливою ділянкою наукової діяльності М.М. Губергріца та його клініки було вивчення функціональної діагностики й патології підшлункової залози. Вчений був засновником розробки цієї важливої клінічної проблеми в Україні, яку висвітлив у низці праць, серед яких слід відзначити дві монографії: «Функціональна діагностика захворювань підшлункової залози» і «Хвороби підшлункової залози». М.М. Губергріц зі своїми колегами по клініці розробив методику функціонального обстеження підшлункової залози, яка стала загальновизнаною.

Не можна не згадати про дослідження Максом Мойсейовичем клініки захворювань підшлункової залози. На сьогодні повністю зберегло своє значення його висловлювання щодо діагностики панкреатиту: «Резюмуючи, ми можемо сказати, що коли у хворого із зазначеними псевдодіабетичними симптомами (маються на увазі визначені Левіним симптоми – патологічний голод, спрага, поліурія, схуднення – прим. авт.), навіть із жовтяницею, болями у надчерев’ї, які мають описаний Катчем характер, різко схудлого, що страждає проносами..., креатореєю і стеатореєю, виявляємо вищеописані функціональні розлади (з боку дуоденального соку, крові й сечі), то ми ще з більшою ймовірністю маємо право діагностувати захворювання панкреатичної залози».

У клініці, якою керував М.М. Губергріц, було встановлено, що підшлункова залоза є не лише секреторним, але й екскреторним органом щодо деяких речовин (пуринові основи, креатинін, пігменти, ртуть, цинк). Ця екскреторна функція при деяких захворюваннях, скажімо, при подагрі, може посилюватися. Виявлено також пристосованість зовнішньосекреторної функції до різних режимів (це було використано при функціональній діагностиці), а також факт парціального порушення зовнішньосекреторної діяльності залози, який визначається як явище диспанкреатизму.

Зберегли своє значення й такі праці вченого, як «До клініки хронічного панкреатиту» (1934) та «Про зв’язок між захворюваннями печінки й панкреатичної залози» (1934).

Взаємозв’язок між захворюваннями внутрішніх органів у фізіологічних і патологічних умовах знайшов відображення й в інших клінічних дослідженнях М.М. Губергріца («Захворювання печінки і хвороби шлунка й кишок та їх взаємозв’язок», 1942). У цій статті Макс Мойсейович, наголошуючи на єдності регуляторних механізмів в організмі, наголошував, що при тих чи інших захворюваннях деякі органи внаслідок своїх анатомо-фізіологічних особливостей найчастіше уражуються разом. До таких органів, на думку М.М. Губергріца, належить печінка, шлунок, дванадцятипала кишка, а також підшлункова залоза.

Питання взаємозв’язку внутрішніх органів у патологічних умовах завжди привертали увагу М.М. Губергріца. У цьому напрямі вчений працював протягом останніх років свого життя. Численні дані, отримані ним самим та його співробітниками, Макс Мойсейович збирався узагальнити в доповіді на конференції з питань фізіології та патології травлення 1951 р. в Ленінграді. Проте не встиг цього зробити. Збереглися лише стислі тези доповіді, які свідчать про велику кількість фактів, що їх накопичив М.М. Губергріц зі своїм колективом. Ці тези опубліковано в «Избранных трудах» ученого після його смерті.

Цілу низку праць М.М. Губергріца було присвячено захворюванням кишечнику. Тут насамперед слід відзначити його доповідь «Про неврози кишок» на III Республіканському з’їзді терапевтів України в 1927 р., а також змальовану ним картину гострого й хронічного апендициту. При цьому Макс Мойсейович висунув дуже важливу в практичному плані тезу, що при хронічному ураженні певні зміни червоподібного відростка зумовлюють розлад больової чутливості та функціональної діяльності шлункового тракту, насамперед зміни, пов’язані з розвитком спаєчного процесу. Автор описує пальпаторний симптом при хронічному апендициті у вигляді посилення болю при пальпації правої клубової ділянки, коли хворий лежить на лівому боці.

М.М. Губергріц наголошував на значенні стану нервово-психічної сфери у пацієнтів із хронічними захворюваннями кишечнику.

Не можна не згадати про діяльність М.М. Губергріца й у галузі ендокринології: він описав стерті форми деяких ендокринних захворювань, зокрема аддісонової хвороби. Під його керівництвом співробітники клініки всебічно вивчали патогенез та клініку базедової хвороби, цукрового й нецукрового діабету, а також інших ендокринних захворювань та нові засоби їх лікування. У клініці М.М. Губергріца було проведено дослідження щодо застосування кисневої терапії при лікуванні цукрового діабету (X.І. Вайнштейн).

Серед праць М.М. Губергріца часів Великої Вітчизняної війни слід насамперед згадати дослідження про клініку поранень легенів та плеври. У той час він багато працював над вивченням сутності деяких хвороб, порушеного харчування, передусім аліментарної дистрофії («Про аліментарну токсичну дистрофію», 1945), у генезі якої вирішального значення надавав аутоінтоксикації організму внаслідок зниження знешкоджувальної функції печінки.

М.М. Губергріц постійно цікавився питаннями раціонального та лікувального харчування, був тісно пов’язаний із науково-дослідною роботою Київського інституту харчування і прагнув, щоб досягнення у цій галузі медичної науки стали здобутком широкого кола лікарів.

За редакцією Макса Мойсейовича було видано посібник із лікувального харчування. Важливою ланкою на ниві наукової діяльності М.М. Губергріца була проблема болю. Його цікавив не лише генез болю при деяких захворюваннях (грудна жаба, хвороби печінки та нирок), про що вже йшлося вище, але й біль як загальна проблема фізіології і патології. Наслідком проведених досліджень були праці «До проблеми болю» (спільно з О.С. Берляндом та ін., 1933), «Про біль» (1938), «Хімічні зрушення при болю» (1938), «Про проблему болю» (1941) і «Про біль» (доповідь, опублікована після смерті М.М. Губергріца в «Избранных трудах», 1959). Заслуговують на увагу дані його клініки про різноманітні біохімічні зміни в організмі при больовому синдромі. Таке розуміння болю допомагає тлумачити сутність цього складного й дуже важливого біологічного явища.

М.М. Губергріц наголошував на необхідності вирішення питання боротьби з болем. Він вважав, що «мабуть, терапія болю є терапією хворої людини». Цю терапію він вважав за необхідне починати з ліквідації больових явищ, що несуть людині страждання.

Багато уваги приділяв М.М. Губергріц вивченню питань, пов’язаних із центральною нервовою регуляцією організму людини як у фізіологічних, так і в патологічних умовах, прагнув в умовах клініки розвинути погляди С.П. Боткіна та І.П. Павлова. Багато досліджень М.М. Губергріца з різних питань внутрішньої медицини присвячено вченню І.П. Павлова: «Вчення І.П. Павлова про умовні рефлекси і вплив його на клінічну медицину» (1929), «Вчення І.П. Павлова з фізіології травлення і клініка захворювань шлунка та підшлункової залози» (1949), «Про вплив вчення І.П. Павлова на розвиток вчення про захворювання органів черевної порожнини» (1949), «Вчення І.П. Павлова і внутрішня медицина» (1950) та ін.

М.М. Губергріц дуже цікавився історією вітчизняної медицини. Він написав кілька статей, присвячених життєвому шляху й діяльності видатних її представників: «Роль С.П. Боткіна в історії російської терапевтичної школи» (1940), «Василь Парменович Образцов» (1949), «Спогади про роботу в лабораторії І.П. Павлова» (1949).

Предметом наукових досліджень М.М. Губергріца були як проблеми широкого біологічного профілю (болю, вегетативної нервової системи, вчення І.П. Павлова і внутрішньої медицини), так і важливі клінічні питання (ішемічна хвороба серця, виразкова хвороба, функціональна діагностика й захворювання підшлункової залози). М.М. Губергріцу була притаманна виключна клінічна спостережливість, схильність до узагальнення та створення клінічних концепцій. Тому багато його положень зберегли своє значення до наших днів і допомагають клініцистам у подальших наукових пошуках. Цим і визначається основна наукова цінність клінічних досліджень М.М. Губергріца.

Педагогічна й організаторська робота

Із 40 років лікарської діяльності М.М. Губергріца 30 пов’язані з педагогічною роботою. Поєднуючи великий клінічний досвід, ерудицію вченого та блискучий педагогічний талант, Макс Мойсейович виховав тисячі лікарів, які присвятили себе благородній справі служіння здоров’ю людини.

Лекції М.М. Губергріца, блискучі за формою й глибокі за змістом, були завжди гранично простими, конкретними. Він умів так викладати складні клінічні питання, що вони легко сприймались і залишалися в пам’яті на довгі роки, а враження про них – на все життя. Майстерність викладу, струнка побудова лекцій і бездоганний логічний зв’язок положень завжди захоплювали учнів Макса Мойсейовича.

Таке ж враження залишали його лекції і в лікарів, перед якими він систематично виступав із актуальних питань клінічної медицини.

М.М. Губергріц часто читав доповіді на Всесоюзних і республіканських з’їздах і різних наукових конференціях, а також за кордоном.

Багато зусиль доклав він для того, щоб створити у своїй клініці дружний творчий колектив талановитих співробітників, які прагнули до застосування у лікувальній практиці найновіших методів діагностики. Цим пояснювалось бажання багатьох хворих потрапити саме в його клініку.

М.М. Губергріц виховав численну когорту висококваліфікованих лікарів: підготував 10 професорів, які очолили кафедри, 12 докторів медичних наук, понад 20 його співробітників успішно захистили дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата медичних наук. Серед учнів Макса Мойсейовича такі відомі імена, як професор А.С. Берлянд – завідувач кафедри терапії 2-го Київського медичного інституту, а пізніше – Київського інституту удосконалення лікарів; професор І.М. Шефтель – завідувач кафедри Донецького медичного інституту; професор Військово-медичної академії ім. С.М. Кірова Є.Б. Закржевський; професор Б.Д. Боревська – завідуюча кафедри Донецького медичного інституту; Заслужений діяч науки, професор А.Я. Губергріц – завідувач кафедри факультетської терапії Донецького медичного інституту; професор А.І. Франкфурт – завідувач кафедри Вітебського медичного інституту та ін.

Багато часу і сил віддавав М.М. Губергріц громадській та організаторській роботі.

Великою заслугою М.М. Губергріца є організація ще в довоєнні роки шефської роботи клінік над терапевтичною службою периферії. Макс Мойсейович та його співробітники були шефами над м. Черкаси. Туди вчений неодноразово приїздив для проведення консультацій і читання лекцій місцевим лікарям, а доценти клініки протягом кількох років по черзі працювали в терапевтичному відділенні міської лікарні й систематично читали лекції та проводили семінари для лікарів міста з різних питань внутрішньої медицини. Робота в цьому напрямі тривала й у повоєнні роки.

М.М. Губергріц був членом Всеукраїнського центрального виконавчого комітету XIII скликання, брав участь у роботі з розробки Конституції Української РСР, з 1933 до 1948 рр. був членом Київського облвиконкому, неодноразово обирався членом Київської міської, а також районної Ради депутатів трудящих; в останні роки життя був членом Української республіканської ради профспілок, членом ученої ради Міністерства охорони здоров’я УРСР, заступником голови правління Всесоюзного й Українського товариств терапевтів, відповідальним редактором журналу «Радянська медицина», членом редакційних колегій медичних журналів «Врачебное дело», «Клиническая медицина», «Терапевтический архив» тощо. Крім цього, Макс Мойсейович брав участь у підготовці статей про внутрішні захворювання для медичної енциклопедії, за його редакцією неодноразово видавалися довідники для лікарів, збірники наукових праць, перекладені монографії тощо.

М.М. Губергріц відзначався багатогранністю інтересів. Він пристрасно любив музику та живопис, постійно спілкувався з музикантами й артистами, які часто гостювали в його оселі, захоплювався художньою літературою, був у дружніх стосунках із такими українськими письменниками, як Остап Вишня, Ванда Василевська, Семен Скляренко, Натан Рибак.

М.М. Губергріц помер 1951 року в розквіті своїх творчих сил, не встигнувши завершити своїх наукових планів, але все, що він зробив, назавжди увійшло до скарбниці медичної науки, клініки й охорони здоров’я.

* Стаття друкується в скороченому вигляді за виданням із серії «Видатні вітчизняні вчені-медики»: Г.Й. Бурчинський, О.Я. Губергріц, М.М. Губергріц. – К.: Здоров’я, 1974. – 38 с.
** На жаль, сьогодні ім'я Макса Мойсейовича з назви кафедри зникло. Тепер його відновлення (законні підстави для цього є – постанова Кабінету Міністрів УРСР) залежить лише від бажання завідувача кафедри, адже подяка й повага до вчителів, яких уже навіть немає, – це не тільки обов'язок, але й ознака інтелігентності. (Прим. авт.)