Цукровий діабет 2 типу Протокол ведення хворих

При вперше виявленому діабеті 2 типу без різко виражених проявів декомпенсації (кетоз, висока гіперглікемія) і тяжких супутніх захворювань лікування можна розпочинати тільки з так званої пробної дієти.

Закінчення. Початок у № 9.

При вперше виявленому діабеті 2 типу без різко виражених проявів декомпенсації (кетоз, висока гіперглікемія) і тяжких супутніх захворювань лікування можна розпочинати тільки з так званої пробної дієти. Раціон такої дієти (2300-2500 ккал) багатий на білки, жири при значному зменшенні вуглеводів. Він складається з наступних основних продуктів: м’яса або риби 250-300 г, сиру м’якого 300 г, молочних продуктів 0,5 л, сиру твердого 20-40 г, масла тваринного 30-40 г, олії 10-15 г, одного яйця, овочів (крім картоплі) 700 г (з них моркви і буряків до 300 г), фруктів або ягід 300 г, хліба чорного 100-150 г (з’їдати в чотири прийоми). Картоплю, крупи, білий хліб виключають. Зазначену дієту призначають на тиждень. Досягнувши компенсації діабету, поступово розширюють вживання вуглеводів, добавляючи через кожний тиждень 25 г хліба, або 15 г круп, або 50 г картоплі, і доводять їх кількість до необхідної (300-350 г вуглеводів на добу). Якщо на тлі розширення дієти у хворого зберігається нормоглікемія і аглюкозурія, підтримується стабільна маса тіла, можна обмежитися тільки дієтотерапією. Якщо ж при розширенні дієти розвивається й прогресує декомпенсація діабету, хворий втрачає масу тіла, працездатність, негайно призначають таблеткові цукрознижувальні засоби, а в разі їх неефективності – інсулін.
Ще раз нагадуємо, що одним із головних елементів компенсації ЦД є підтримання нормальної маси тіла. В ідеалі хворий на діабет у стані стійкої компенсації не повинен бути огрядним. Головним способом нормалізації маси тіла при її перевищенні, незалежно від типу цукрознижувальної терапії, є субкалорійна дієта. Лікування таких хворих доцільно розпочинати з дієти, що має знижену енергетичну цінність, з розрахунку 20-25 ккал/кг (енергозатрати в стані спокою) помножені на «ідеальну» масу тіла хворого (в кілограмах), яка забезпечує негативний енергетичний баланс. «Ідеальна» маса тіла – маса, яку хворий певного росту, віку і статі повинен мати в нормі. Добовий калораж таких хворих 1200-2000 ккал з низьким вмістом вуглеводів (150-200 г) і жирів (50-60 г), але з достатнім вмістом білків. Зазначений раціон дає змогу втрачати 0,5-1 кг маси тіла за тиждень і може бути тривалою підтримуючою терапією. У стаціонарах короткочасно при надмірній масі тіла можна використовувати жорсткішу дієту з калорійністю до 700-800 ккал. Тривале перебування на такій дієті хворі звичайно важко переносять, тому пацієнтам доцільніше призначати розвантажувальні дні 1-2 рази на тиждень, краще у вихідні дні, під час відпустки. 

Пероральні цукрознижувальні засоби
Пероральні цукрознижувальні препарати є засобами лікування більшості хворих на ЦД, зважаючи на те, що на 2 тип захворювання припадає 85-90% з них. У майбутньому потреба в цих препаратах буде збільшуватися, бо кожного року кількість таких хворих зростає на 5-10%. 
У даний час існує декілька груп препаратів, які знижують глікемію, впливаючи на її рівень різними шляхами: знижуючи абсорбцію глюкози в кишечнику, стимулюючи утворення і секрецію інсуліну, підвищуючи чутливість до нього, та інші механізми. Серед цих лікарських засобів найбільш вивчені і давно застосовуються 2 групи: сульфаніламіди (похідні сульфонілсечовини) і бігуаніди.
Перевагу слід надавати препаратам, що застосовуються один раз на добу. Препарати для одноразового прийому підвищують прихильність пацієнтів до лікування і ефективність терапії, що проводиться (табл. 6).

Механізм дії пероральних цукрознижувальних препаратів
1. Препарати сульфонілсечовини – стимуляція секреції інсуліну. 
2. Меглітиніди і похідні фенілаланіну – стимуляція секреції інсуліну. 
3. Бігуаніди – зниження продукції глюкози печінкою – зниження інсулінорезистентності м’язової та жирової тканин.
4. Тіазолідиндіони (глітазони) – зниження інсулінорезистентності м’язової та жирової тканин – зниження продукції глюкози печінкою. 
5. Інгібітори α-глюкозидази – зниження всмоктування глюкози в кишечнику. 

Показання та протипоказання до прийому препаратів
Препарати сульфонілсечовини
Показання
ЦД 2 типу – при неефективності дієти та фізичних навантажень з перевагою недостатності секреції інсуліну.
Сульфаніламіди вживають 95% хворих на ЦД 2 типу. Цукрознижувальний ефект препаратів сульфонілсечовини зумовлений посиленням секреції інсуліну через стимулювання екзоцитозу інсуліну інсулоцитами, покращання чутливості b-клітин до глюкози, що посилює секрецію інсуліну.
Сульфаніламіди призначають за 30 хв до їди. За наявності підвищеної чутливості до сульфаніламідів їх призначають після їди. 
Перевагу слід надавати сульфаніламідам, що приймаються один раз на добу. Однократний режим дозування є більш ефективним, ніж дво- чи триразовий. Однак схему лікування слід підбирати індивідуально для кожного хворого.
Протипоказання
– ЦД 1 типу;
– кетоацидоз;
– ЦД 2 типу у хворих з прогресуючим дефіцитом маси тіла;
– супутні захворювання крові та інша патологія, що супроводжується анемією, лейкопенією, тромбоцитопенією, ураженням печінки або нирок з порушенням їх функцій (при патології нирок дозволено застосовувати гліклазид, гліклазид MR, гліквідон);
– гострі інфекції;
– великі гнійні процеси;
– хірургічні втручання;
– вагітність та лактація. 
Відносними протипоказаннями до сульфаніламідотерапії є невеликі оперативні втручання, серцево-судинні катастрофи (інфаркт міокарда, інсульт), діабетичні ангіопатії (ретинопатія, діабетична ангіопатія судин нижніх кінцівок). Питання про можливість призначення або продовження приймання сульфаніламідів у зазначених випадках має вирішуватись індивідуально для кожного хворого. Якщо ЦД у хворого на інфаркт міокарда стійко компенсований, то лікування сульфаніламідними препаратами можна продовжувати.
Сульфаніламіди можуть спричинити в окремих хворих такі побічні дії: 
• диспептичні явища (біль у животі, нудота, метеоризм, розлади випорожнень);
• алергічні реакції (від шкірних до загальних проявів, аж до набряку Квінке);
• зміни з боку крові (лейкопенія, тромбоцитопенія, агранулоцитоз);
• ураження печінки (холестатичний гепатит на тлі приймання хлорпропаміду).
Диспептичні явища зникають, якщо препарати приймають після їди.
У частини хворих розвивається первинна (невдовзі після приймання препаратів) сульфаніламідорезистентність. Значно частіше виникає вторинна сульфаніламідорезистентність, яка проявляється звичайно через 6-9 років лікування сульфаніламідами. Причини її розвитку різноманітні, однак суттєве значення мають дієтичні огріхи, нерегулярне приймання цукрознижувальних засобів, необґрунтована відміна препаратів. Методом вибору у таких хворих є комбінована терапія інсуліном у поєднанні з невеликими дозами сульфаніламідних препаратів. Основним критерієм доцільності продовження сульфаніламідотерапії є можливість стійкої компенсації ЦД. Це дуже важливо, оскільки при ЦД 2 типу декомпенсація довгий час може не супроводжуватися кетоацидозом та іншими ускладненнями, які змушують хворих та лікарів суттєво корегувати терапію. Слід пам’ятати, що тривала декомпенсація метаболізму сприяє формуванню та прогресуванню діабетичних ангіонейропатій. Дотримання стійкої компенсації захворювання є одним з найважливіших чинників профілактики і прогресування діабетичних ускладнень. 

Меглітиніди
Останнім часом велика увага приділяється нормалізації постпрандіальної (після їди) глікемії. З цією метою розроблені короткодіючі цукрознижувальні засоби, механізм дії яких спрямований на регуляцію постпрандіальної гіперглікемії. Ці препарати нормалізують секрецію інсуліну, включаючи механізми, фізіологічно ідентичні до ранньої фази секреції інсуліну у здорових осіб. Відновлення цих природних механізмів секреції інсуліну може знизити навантаження на β-клітини підшлункової залози, що потенційно збільшує секрецію інсуліну. До регуляторів прандіальної глікемії належать репаглінід і натеглінід. 
Показання 
ЦД 2 типу – при неефективності дієти та фізичних навантажень з перевагою недостатності секреції інсуліну та вираженою гіперглікемією після їжі. 
Протипоказання
– ЦД 1 типу; 
– кетоацидоз;
– вагітність та лактація;
– патологія печінки та нирок.

Бігуаніди 
Бігуаніди донедавна розглядали як допоміжні засоби лікування. Ці препарати ефективні лише за наявності в організмі хворого ендогенного або екзогенного інсуліну, дію якого вони потенціюють. Бігуаніди збільшують у присутності інсуліну периферичну утилізацію глюкози, зменшують глюконеогенез, знижують гіперглікемію в сироватці крові хворих на ожиріння і ЦД 2 типу, покращують ліпідний обмін, сприяють зменшенню маси тіла. Бігуаніди застосовують з певними обмеженнями. Будь-які стани, що супроводжуються явищами гіпоксії (серцево-судинні та легеневі захворювання, похилий вік та ін.), уповільнюють окисні процеси в тканинах. За наявності цих станів бігуаніди протипоказані, бо можуть сприяти розвитку молочнокислого ацидозу. 
Показання
ЦД 2 типу – при неефективності дієти та фізичних навантажень з перевагою інсулінорезистентності (з ожирінням) та гіперглікемією натще. 
Протипоказання
– ЦД 1 типу; 
– кетоацидоз; 
– вагітність та лактація; 
– патологія печінки та нирок;
– серцева недостатність; 
– анемія; 
– алкоголізм; 
– похилий вік.
У хворих, які одержують бігуаніди, слід ретельно стежити за реакцією сечі на ацетон. Якщо розвивається кетоз, бігуаніди треба негайно відмінити. Слід зазначити, що у хворого може виникати прихований лактат-ацидоз, який проявляється загальною слабкістю, диспептичними розладами. У разі погіршення стану хворого, який приймає бігуаніди, слід негайно їх відмінити. 
В останні роки збільшується кількість хворих, що лікуються бігуанідами у вигляді монотерапії, або в поєднанні з препаратами сульфонілсечовини, або з інсулінотерапією.

Тіазолідиндіони
Показання
ЦД 2 типу – при неефективності дієти та фізичних навантажень з перевагою інсулінорезистентності. 
Протипоказання
– ЦД 1 типу; 
– кетоацидоз; 
– вагітність та лактація; 
– патологія печінки (підвищення АЛТ > 2,5 рази). 

Інгібітори α-глюкозидази 
Для лікування ЦД 2 типу застосовують і препарати, дія яких спрямована на зниження абсорбції глюкози в кишечнику, а саме – інгібітори α-глюкозидази. Механізм дії цих препаратів зумовлений пригніченням активності ферментів (α-глюкозидази), які беруть участь у розщепленні в кишечнику складних вуглеводів до глюкози, що необхідно для їх всмоктування. Це зменшує абсорбцію глюкози в кров і знижує глікемію. 
Показання
ЦД 2 типу – при неефективності дієти та фізичних навантажень з перевагою гіперглікемії після їди. 
Протипоказання
– ЦД 1 типу; 
– кетоацидоз; 
– вагітність та лактація; 
– захворювання шлунково-кишкового тракту. 

Рослинні цукрознижувальні засоби
Ціла низка рослин (понад 100 видів, що ростуть у нашій країні) мають цукрознижувальний ефект. Він зумовлений комплексом чинників – вмістом інсуліноподібних речовин, багатим набором вітамінів, нормалізуючою дією на вегетативну й серцево-судинну системи, функцію печінки, впливом на процес всмоктування глюкози в кишках та ін. Лікарські цукрознижувальні рослини корисні, вони практично нешкідливі, істотно доповнюють цукрознижувальну терапію.
У хворих з легкими формами ЦД лікарські трави паралельно з дієтою дають змогу обходитися без препаратів, а при інших формах – зменшити їх дозування й стабілізувати перебіг хвороби. Серед патентованих рослинних засобів цукрознижувальну дію має ціла низка препаратів стимулюючої дії: настоянка ехінопанаксу (по 30 крапель 3 рази на день), екстракт родіоли рідкий, або «золотого кореня» (10-15 крапель 3 рази на день), екстракт елеутерокока рідкий (по 30 крапель 3 рази на день). Усі препарати приймають за півгодини до їди протягом 1-1,5 місяця з перервами на 2-3 місяці. У проміжках можна рекомендувати відвари й настойки різних трав і зборів (листя чорниць, суниць, горіха волоського, кульбаби, кропиви, лушпиння квасолі, кореня лопуха, вівса), які можна доповнювати при потребі жовчогінними, послабними, заспокійливими рослинними засобами. Рослинні засоби, як правило, не дають побічних ефектів, не кумулюють, у чергуванні один з одним їх можна застосовувати роками. Останнім часом запропоновано набір трав – арфазетин, з якого готують відвари, а також інші рослинні збори.

Рекомендовані комбінації пероральних цукрознижувальних препаратів
Найближчим часом більш широке розповсюдження можуть одержати і нові групи пероральних цукрознижувальних препаратів, до яких належать сенситизатори (або потенціатори) дії інсуліну, що підвищують чутливість периферичних тканин до інсуліну; інсуліноміметичні речовини (солі ванадію, вітамін К, пероксиди, окадаїнова кислота та ін.); препарати, що посилюють метаболізм глюкози незалежно від дії інсуліну (магній, селен, цинк, хром та ін.). 
Рекомендовані комбінації пероральних цукрознижувальних препаратів:
• сульфонілсечовина + бігуаніди; 
• сульфонілсечовина + тіазолідиндіони; 
• сульфонілсечовина + акарбоза; 
• меглітиніди + бігуаніди; 
• меглітиніди + тіазолідиндіони; 
• бігуаніди + тіазолідиндіони. 
Неприпустимі комбінації пероральних цукрознижувальних препаратів:
• комбінація різних препаратів сульфонілсечовини; 
• сульфонілсечовина + меглітиніди. 

Фізичні навантаження в терапії ЦД
ЦД належить до хронічних захворювань, у зв’язку з цим хворий повинен навчитися жити з ним, працювати й додержуватися відповідних вимог для стабільної компенсації діабету. Серед цих вимог істотне значення мають фізичні навантаження. Дозовані фізичні навантаження (лікувальна фізкультура, ранкова гімнастика, ходьба, біг, їзда на велосипеді, плавання та ін.) сприятливо впливають не тільки на загальне самопочуття хворих на діабет. Позитивний ефект від них також полягає у швидкому поліпшенні гомеостазу глюкози й довгочасному ефекті підвищення тканинної чутливості до інсуліну.
Основними показаннями для призначення фізичних навантажень і тренувальних режимів є компенсований діабет без виражених уражень серцево-судинної системи. Фізичне навантаження, надмірне за своєю інтенсивністю у хворих з декомпенсацією може супроводитися розвитком гіперглікемії й кетозу.
До діагностичних критеріїв, що визначають фізичну працездатність хворих на діабет, належать такі показники:
1) рівень глікемії протягом доби коливається в межах параметрів компенсації;
2) рівень артеріального тиску в межах вікових норм;
3) відсутність ознак хронічної коронарної недостатності, серцевої недостатності;
4) відсутність геморагій на очному дні тощо.
У нетренованих пацієнтів під час відпрацювання режиму потрібен систематичний контроль за глікемією й глюкозурією, рівнем кетонових тіл у сечі, артеріальним тиском, станом периферичного кровообігу. Для запобігання гіпоглікемічних реакцій у разі нетривалого фізичного навантаження рекомендується додаткове приймання перед заняттям 20-30 г вуглеводів у вигляді складних вуглеводів (хліб, каша).
Для запобігання негативним наслідкам фізичних навантажень хворі мають пам’ятати, що під час декомпенсації захворювання, коли глікемія перевищує 14 ммоль/л або за наявності незалежно від її рівня кетоацидозу, фізичні навантаження протипоказані через можливе поглиблення декомпенсації. Це стосується не лише занять спортом, а й інтенсивної фізичної праці в саду, на городі тощо.

Самоконтроль хворих на ЦД
Пожиттєвий перебіг ЦД, необхідність щоденного додержання дієти і багаторічного регулярного приймання більшістю хворих відповідних цукрознижувальних засобів потребують не тільки постійного нагляду лікаря, а й доброї обізнаності хворого з сутністю свого стану, знання елементарних методів контролю метаболізму та можливостей найпростіших засобів його корекцій. При цьому такі знання мають постійно поповнюватися, оскільки з роками перебіг діабету змінюється й іноді прогресують діабетичні ангіонейропатії, супутні захворювання, що потребує одержання хворим нової інформації, набуття нових навичок.
Хворий на діабет повинен бути під потрійним контролем. Основний нагляд – диспансерний, що здійснюється ендокринологом, який контролює проведення обов’язкових обстежень хворого, направляє на консультації вузьких фахівців, забезпечує госпіталізацію, корегує терапію. Інші повсякденні питання вирішує дільничний лікар, який повинен наглядати хворого в контакті з ендокринологом. Третій, дуже важливий компонент нагляду, – самоконтроль. Його метою є залучення хворого та його родини до активного співробітництва в лікуванні захворювання, створення порозуміння між лікарем і хворим, вироблення усвідомлених пацієнтом взаємин партнерства з лікарем у боротьбі з недугою. Лікар повинен переконати хворого і тих, хто його оточує, у тому, що набуття певних навичок, виконання рекомендацій щодо самоконтролю окупиться незмірно, до того ж звільнить хворого від частих лабораторних досліджень, відвідувань лікаря. 
Хворий повинен бути добре обізнаний з принципами дієтичного лікування. Якість контролю ЦД знаходиться в прямій залежності від можливості, адекватності і частоти визначення рівня глюкози в крові і сечі. У даний час закордонні фірми пропонують велику кількість глюкометрів різних типів. Так, в Україні розповсюджені глюкометри One Touch (США), Suprime (Англія), Reflolux SF (Німеччина), Glukotrend і Accutrend (Німеччина) та ін. Вітчизняний глюкометр «Глюкофот» (НПП «Внедрение») також добре зарекомендував себе. Визначення глюкозурії є сьогодні самим простим, дешевим, неінвазивним методом для тривалого контролю ЦД. Глюкозурія дає приблизну інформацію про стан компенсації, але за відсутності можливості визначати глюкозу в крові визначення рівня глюкозурії виправдане. Інформативними і зручними для використання в домашніх умовах є індикаторні смужки і таблетки. Вони мають високий поріг чутливості, за їх допомогою можна визначати також кількість глюкози в сечі. Це тест-смужки «Глюкотест», «Діабур-Тест 5000», «Кето-Діабур-Тест», «Комбур-10-Тест».
Маючи будь-які сумніви щодо свого стану, хворий повинен порадитися з ендокринологом при зміні схеми лікування. При цьому хворого треба сприймати як партнера у здійсненні й корегуванні лікувальних заходів, ураховувати його особистий досвід щодо контролю діабету. Хворі з багаторічним ЦД і артеріальною гіпертензією повинні крім названих показників стежити за рівнем артеріального тиску, бо підтримання нормального артеріального тиску є дуже важливою профілактикою порушення функціонального стану нирок та його прогресування. Для цього хворий повинен мати вдома апарат для вимірювання артеріального тиску й контролювати його щодня (2 рази на день) або 1-2-3 рази на тиждень залежно від лабільності його рівня. Пацієнтів, особливо з тривалим діабетом, необхідно навчити нагляду за станом стоп і комплексу вправ лікувальної фізкультури.
Практично у всіх обласних ендокринологічних диспансерах, ендокринологічних відділеннях обласних лікарень, у великих містах України створені і працюють школи з навчання хворих на ЦД. При Інституті ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка АМН України створений і з успіхом працює Центр навчання хворих на цукровий діабет.

Санаторно-курортне лікування
У комплексі лікувально-оздоровчих і профілактичних заходів при діабеті істотне значення має санаторно-курортне лікування. Не впливаючи безпосередньо на етіологічні механізми діабету, різноманітні фізичні фактори (бальнеологічні, кліматичні, лікувальні грязі, лікувальна фізкультура та ін.) стимулюють захисно-пристосувальні сили організму, підвищують функціональну ефективність нейрогуморальних систем, сприяючи оптимізації методів лікування. Застосування мінеральних вод є одним із поширених методів комплексного курортного лікування при діабеті.
Важливим принципом санаторно-курортного лікування є комплексність, яка передбачає не тільки використання різних природних лікувальних чинників у поєднанні з дієтотерапією та фізіотерапевтичними методами, а й терапію, спрямовану на нормалізацію маси тіла, корекцію різних проявів діабетичних ангіонейропатій і супровідних захворювань. У цьому важливу роль відіграє правильний санаторно-курортний відбір, який покликаний не тільки направити хворого в спеціалізований діабетологічний санаторій, а й враховує можливості курорту щодо загальносоматичного лікування, позитивного впливу на порушення мікроциркуляції й супровідні захворювання.
Найсприятливіші умови для лікування хворих на ЦД створені в спеціалізованих санаторіях та відділеннях бальнеологічного профілю. До них належать такі курорти України: «Березовські мінеральні води» (під Харковом), Миргород (санаторій «Березовий гай»), Трускавець (санаторій «Каштан»). З інших традиційних курортів, що займаються лікуванням хворих на ЦД, слід назвати Єсентуки, Боржомі, Друскінінкай, Джермук, Карлові Вари. Для хворих на туберкульоз легень і ЦД є спеціалізований санаторій «Долоси» в Криму. Крім спеціалізованих санаторіїв і відділень, хворих на ЦД лікують на всіх гастроентерологічних курортах, а також у здравницях іншого профілю. При діабеті рекомендується широко використовувати місцеві (приміські) санаторії.
Основним контингентом для санаторно-курортного лікування є хворі з легкими й середніми формами ЦД у стані компенсації, а також особи з порушеною толерантністю до глюкози. Хворим з тяжкою формою діабету рекомендувати санаторно-курортне лікування треба з великою обережністю – тільки за умови стійкої компенсації захворювання й стабільному характері його перебігу. Основним протипоказанням для курортного лікування є виражена декомпенсація діабету з розвитком кетозу й кетоацидозу при всіх ступенях тяжкості діабету. Протипоказанням для лікування на курорті є також діабет з лабільним перебігом і схильністю до гіпоглікемії, виражені стадії макро- і мікроангіопатій, стани з явищами недостатності периферичного, церебрального або коронарного кровообігу, значними порушеннями мікроциркуляції і трофічними розладами.

Критерії ефективності лікування
Дотримання стійкої компенсації захворювання є одним з найважливіших чинників профілактики і прогресування діабетичних ускладнень. 
Європейське бюро Міжнародної федерації діабетологів і Європейське бюро ВООЗ у 1998 році запропонували нові критерії компенсації діабету у хворих на ЦД 2 типу, які сприяють зменшенню ризику розвитку судинних ускладнень (табл. 7).

Тривалість життя та працездатність хворого на ЦД визначаються багатьма чинниками, залежать від своєчасного виявлення захворювання, його типу та тяжкості, наявності і вираженості ангіо- та нейропатії. Прогноз при цьому захворюванні в основному визначається ступенем ураження серцево-судинної системи. Найчастішою причиною смерті при ЦД є гостра серцево-судинна патологія в літньому віці (інфаркт міокарда, тромбоз судин головного мозку). 

Профілактика 
Розв’язання багатьох проблем ЦД пов’язане з його профілактикою. При діабеті треба виділяти первинну і вторинну профілактику. Первинна має на меті запобігати ЦД, а вторинна сприяє запобіганню прогредієнтного його перебігу, формуванню й прогресуванню діабетичних ангіонейропатій.
Профілактика тісно пов’язана з диспансеризацією хворих на діабет. Через диспансерний нагляд здійснюється система профілактичних і лікувальних заходів, спрямованих на раннє виявлення хвороби, запобігання її прогресуванню.
Первинна профілактика ЦД зводиться до цілеспрямованої пропаганди здорового способу життя, який передбачає раціональне збалансоване харчування, нормалізацію маси тіла, боротьбу з гіподинамією, усунення чинників ризику діабету.
Боротьба з ожирінням є одним з найважливіших заходів у профілактиці ЦД 2 типу. У родинах, де є такі хворі, треба пропагувати раціональне харчування, а при схильності до ожиріння – субкалорійні дієти з обмеженням вуглеводів і жирів. Добова норма цукру і легкозасвоюваних вуглеводів для здорових людей з нормальною масою тіла не повинна перевищувати 50-70 г (з урахуванням усіх продуктів, що містять цукор) у 3-4 прийоми.
З профілактичної точки зору треба пам’ятати про цілу низку «діабетогенних» лікарських препаратів. Такими є: глюкокортикоїди, кортикотропін, адреналін, дифенін, ізадрин, анаприлін, контрацептиви, деякі діуретики та гіпотензивні засоби (тіазиди, адельфан, клофелін, гемітон, бринальдикс, урегіт), психоактивні речовини (галоперидол, аміназин, амітриптилін та ін.), анальгетики, антипіретики, протизапальні засоби (індометацин, парацетамол, ацетилсаліцилова кислота) та ін. Неприпустиме безконтрольне приймання цих препаратів. Призначати їх хворим із чинниками ризику діабету треба з особливою обережністю і періодично контролювати рівень глікемії, рекомендувати обмежити приймання рафінованих вуглеводів. З обережністю треба підходити до вливання таким пацієнтам глюкози, особливо тривалий час.
Вторинна профілактика діабету зводиться до можливо раннього виявлення захворювання (на стадії порушеної толерантності до глюкози), стійкого підтримування компенсації маніфестного діабету для запобігання прогресуванню процесу, ранньої діагностики і лікування діабетичних ангіонейропатій.
Ефективність заходів первинної профілактики значно зростає, якщо діагностувати осіб з предіабетом. 
Раціональна дієта, нормалізація маси тіла, а в разі потреби приймання невеликих доз цукрознижувальних препаратів особами з порушеною толерантністю до глюкози дає змогу запобігти трансформації її у маніфестний ЦД. 

Юридичні аспекти лікування
Легка форма ЦД не призводить до втрати працездатності хворих. Вони можуть виконувати всі види інтелектуальної, а також фізичної праці, не пов’язаної з великим напруженням. 
У хворих на ЦД середньої тяжкості, особливо в разі виникнення судинних ускладнень та інших уражень, працездатність нерідко знижується. Тому вони повинні обирати роботу з помірним фізичним та емоційним навантаженням, виключити вплив несприятливих температурних і метеорологічних чинників (праця під землею, за умов дуже низької або високої температури повітря, впливу токсичних речовин, у вологому приміщенні тощо).
Показанням для встановлення першої групи інвалідності є ЦД з наявністю органічних стадій ангіо- та нейропатій зі значним порушенням функції: проліферативна ретинопатія, нефропатія з нирковою недостатністю, нейропатія з вираженими руховими розладами. Причиною для встановлення другої групи інвалідності є ЦД тяжкої форми з вираженими проявами ангіо- та нейропатій. Показанням до третьої групи інвалідності є ЦД середньої тяжкості за наявності функціональних стадій ангіопатій або навіть без їхніх клінічних проявів, якщо професійна діяльність хворому протипоказана, а раціональне працевлаштування призводить до зниження кваліфікації або обсягу виробничої діяльності.
ЦД є великим тягарем для систем охорони здоров’я усіх країн. Оціночна вартість лікування хворих на ЦД у нашій країні не визначена. Відомо, що вартість цукрознижувальних препаратів і систем контролю становить приблизно тільки 20% усіх витрат. Залишок коштів (до 80%) витрачається на лікування хворих з ускладненнями ЦД. Тому вже багаторазово доказано, що забезпечення раннього виявлення ЦД, адекватного, патогенетичного його лікування, профілактики судинних ускладнень – це довготривалі інвестиції, які дозволяють одержати економічну вигоду в майбутньому.

Література за профілем протоколу
1. Балаболкин М.И. Диабетология. – М.: Медицина, 2000. – С. 155-290.
2. Дедов И.И., Балаболкин М.И., Марова Е.И. и др. Болезни органов эндокринной системы. Руководство для врачей. – М.: Медицина, 2000. – 568 с.
3. Єфімов А.С. Ендокринологія (підручник). – К.: Вища школа, 2004. – 494 с.
4. Ефимов А.С. Энциклопедия семейного врача. – К.: Здоров’я, 1995. – 523 с.
5. Ефимов А.С., Скробонская Н.А. и др. Амбулаторная помощь эндокринному больному.
6. Зуева Н.А., Ефимов А.С. Новое в патогенезе и лечении сахарного диабета и его хронических осложнений. – К.: Здоров’я Вашому дому, 2003. – 88 с.