Чернігівська обласна лікарня у вирі сьогодення

Нещодавно Чернігівська обласна лікарня відсвяткувала своє 50-річчя. Люди, добре обізнані із життям і діяльністю цього поважного закладу, характеризували його як багатого на традиції і досягнення. Насамперед йшлося про традиції, започатковані попереднім головним лікарем А.М. Грушею. Віддавши роботі на цій посаді майже тридцять років, Анатолій Микитович Груша, зі слів усіх, хто добре його знав, був не лише фахівцем найвищого гатунку, досвідченим організатором, але й чудовою людиною зі щирим серцем і великою душею, який учив своїх співробітників поважному ставленню до кожного хворого.

Цю рису підхопили, немов естафету, його послідовники. І незважаючи на всі негаразди, кажуть співробітники закладу, з якими доводиться стикатися у цей складний для лікарні час, гуманне ставлення до хворого є і залишатиметься головним чинником, за яким працюватимуть лікарі у цих стінах і за яким оцінюватимуть їхню роботу власне пацієнти.

Нагода потрапити до старовинного міста Чернігова трапилася лише в березні цього року. Напередодні поїздки, як годиться, я домовилася про зустріч з головним лікарем Чернігівської обласної лікарні Миколою Михайловичем Романюком. Будучи людиною дуже зайнятою, він сприйняв нашу зустріч з великою радістю. Адже розповісти є про що, до того ж лікарня сьогодні потребує серйозної уваги з боку влади, а засоби масової інформації є однією з її ланок у нашому суспільстві.

Асфальтова стрічка центральної вулиці міста – проспекту Миру, яка тягнеться упродовж усього Чернігова, поступово переходить у невеличку вулицю Волковича. Територія обласної лікарні, на якій розташовані декілька лікарняних корпусів, двоповерхова адміністративна будівля, поліклініка, споруда госпіталю для інвалідів війни, досить велика. Але, як справжній хазяїн, саме з її обходу розпочав знайомство з лікарнею М.М. Романюк. У супроводі одного із заступників, В.М. Чобітка, ми проходимо вздовж хірургічного корпусу, поруч з яким розташовані інші будівлі. Зупинившись на декілька хвилин, Микола Михайлович коментує.

– Старий хірургічний корпус лікарні – це наш найпекучіший біль, найбільша проблема. Зовні він виглядає пристойно, оскільки цього року нам вдалося закінчити перекриття даху, який обійшовся лікарні майже у 700 тисяч гривень, але весь корпус та відділення, які в ньому розташовані, потребують капітального ремонту. Це був перший корпус, який побудували на території обласної лікарні. Потім звели поліклінічний, терапевтичний корпуси, далі – госпітальне відділення, яке два роки тому за розпорядженням обласної державної адміністрації переобладнали під госпіталь для інвалідів та ветеранів Великої Вітчизняної війни.

Ми потрапляємо до нещодавно переобладнаних залів гемодіалізу. Раніше на першому поверсі госпітального корпусу були підсобні приміщення, стоматологічний та дозиметричний кабінети. Натомість пацієнтам, які потребували гемодіалізу, відводилася кімната площею всього лише 20 квадратних метрів в іншому, хірургічному, корпусі, у приміщенні реанімаційного відділення. Тож медперсоналу доводилося перевозити важких за станом хворих з відділення нефрології до залу гемодіалізу і навпаки величезними переходами, що з’єднують корпуси лікарні.

Прийшовши два роки тому на посаду головного лікаря з обласного управління охорони здоров’я, Микола Михайлович Романюк розпочав роботу на новому місці з ретельного огляду величезної території лікарні, уважно придивляючись до побаченого, прислуховуючись до слів завідуючих відділеннями. Потрапивши до так званого гемодіалізного залу, він одразу зрозумів – тут треба щось робити, і негайно.

– Звісно, перше питання, яке постало, – це переведення цього залу до іншого приміщення. Тільки так ми могли вирішити питання підключення нового обладнання, яке було закуплено раніше. Ще працюючи начальником обласного управління, я знайшов кошти для того, щоб купити цьому закладу чотири нові нирки і бікарбонатну систему очищення води, – на той час в обласній лікарні проводився лише ацетатний діаліз, що не давало змоги проходити лікування хворим з цукровим діабетом. Прийшовши до лікарні і побачивши, в якому скрутному становищі опинився зал гемодіалізу, ми разом із заступниками вирішили відвести під цей зал одне крило першого поверху. Своїми силами та з допомогою спонсорів зробили капітальний ремонт. Коли у листопаді минулого року зал гемодіалізу відкрили, я запросив губернатора, показав нове приміщення і сказав, що хворих, які потребують такого лікування, у нас проходить багато, тому чотирьох нирок, що є, лікарні недостатньо. Таким чином, було прийнято рішення про закупівлю додатково ще чотирьох штучних нирок. Минулого і цього року дві вже закупили, і ще на дві поки що чекаємо.

До нашої бесіди приєднується завідувач залу гемодіалізу Геннадій Васильович Фоменко, який тільки-но звільнився після огляду хворих.

– Микола Михайлович не сказав про те, що наша гемодіалізна система з повним циклом водоочищення є однією з найкращих в Україні. Але ця система розрахована на 12 штучних нирок, та й у новому приміщенні є можливість розмістити ще шістьох хворих. Тобто потужності в нас є, їх треба чим більше використовувати, адже, на превеликий жаль, кількість хворих, які потребують цього лікування, з кожним роком збільшується. У нашій області на сьогодні є 30 осіб, яким за допомогою діалізу можна подовжити життя на 5-7 років. Звичайно, усі наші пацієнти стоять у черзі на пересадку нирок. Але проблему з пересадкою ви самі чудово розумієте.

Слова колеги доповнює заступник головного лікаря з медичної частини Валерій Миколайович Чобітько.

– Крім того, у нас є великі проблеми із забезпеченням цих пацієнтів препаратами крові, еритропоетинами, які коштують чимало – одна ампула від 150 до 200 гривень. Один тиждень лікування хворого потребує трьох ампул, місяць – дванадцяти тощо. Пацієнти мають постійно одержувати препарати, оскільки для них це єдина можливість корекції залізодефіцитної анемії. У Києві, наприклад, забезпечення еритропоетинами є обов’язковою частиною програми гемодіалізу, яка реалізується для киян за кошти міського бюджету.

Покидаючи гемодіалізні зали, піднімаємося декількома поверхами, щоб потрапити до відділення хірургії. Дорогою я продовжую спілкування з М.М. Романюком.

– На сьогодні найдорожчим у лікарні залишається реанімаційне ліжко. Для хворого чи його родичів воно коштує 400-420 гривень за добу. На другому місці за витратами проведення гемодіалізу – 350-370 гривень за добу. Лікарня зі свого бюджету закупляє все необхідне для діалізаторів, витрачаючи при цьому близько 35 тисяч гривень щомісяця, але, на жаль, препарати купляють хворі власним коштом.

Нарешті потрапляємо до відділення ендокринної та мініінвазивної хірургії, у якому повним ходом іде ремонт. Через місяць відділення має відкритися. Уже закуплено та відремонтовано операційні столи, з’явилася лапароскопічна установка, ізольованим за європейськими нормами і стандартами став операційний блок, зроблено палату інтенсивної терапії з постійним чергуванням. Але є і проблеми. Як розповів завідувач відділення Володимир Федорович Дишлюк, для стабільної роботи не вистачатиме стовідсоткового наповнення матеріально-технічного ресурсу.

Зокрема, на сьогодні є потреба в наркозно-дихальних апаратах, сухожарових шафах, холодильниках, хірургічному та електрохірургічному інструментарію. «Звісно, головний лікар та його заступники не сидять склавши руки, – говорить В.Ф. Дишлюк, – вони шукають вихід із становища. Але ж слід і владі звернути на наш заклад увагу, адже він є унікальним за складом висококваліфікованих спеціалістів, за кількістю відділень і центрів, за якістю надання спеціалізованої медичної допомоги хворим, за складністю оперативних втручань, які проводяться на його базі».

– Ми підрахували, – продовжує думку колеги М.М. Романюк, який, до речі, за фахом сам є хірургом, – щоб повністю обладнати це відділення, нам потрібно нині близько 400 тисяч гривень. У всіх інстанціях лежать наші заявки, але жодної відповіді немає. Якщо ж узяти загалом питання реорганізації роботи лікарні, то витрати на це становлять дещо більше 3 мільйонів гривень. І цього вистачить, аби надавати висококваліфіковану допомогу на сучасному рівні пацієнтам усієї області. Я абсолютно впевнений, що за наявності сучасної матеріально-технічної бази ми сьогодні змогли б робити судинні операції, ставити штучні водії, робити аортокоронарне шунтування та інші складні хірургічні втручання не гірше за спеціалізовані інститути. Повірте, для такої впевненості у мене є всі підстави.

На черзі – огляд клінічної лабораторії та лабораторії радіонуклідної діагностики обласної лікарні. Обидва приміщення нещодавно капітально відремонтували. Лабораторія має клінічний, біохімічний та імунологічний відділи, останній потребує створення сучасної імунологічної лабораторії і лабораторії полімеразних ланцюгових реакцій. Без них, кажуть спеціалісти, не можуть повноцінно існувати ані гепатологічний, ані неврологічний центри лікарні. Для створення таких лабораторій, у свою чергу, потрібне обладнання, насамперед імуноферментний аналізатор. Це на сьогодні – проблема №1. Звісно, замало такому потужному закладу одного гематологічного аналізатора, який дає 18 показників загального аналізу крові, кількість цих апаратів має бути збільшена. Потребує ремонту та певних затрат біохімічний аналізатор, який працює з 1995 року, до речі, один на всю область.

Щоденно обсяг роботи лабораторій сягає до тисячі досліджень, а у цілому 50% усього обсягу клінічних та біохімічних досліджень у лікарнях Чернігова та області проводиться саме в стінах цього медичного закладу. За останні роки лікарня за кошти державного бюджету одержала лише комп’ютерний радіочастотний томограф «Тамара» вартістю близько 1 мільйона гривень, за допомогою якого тепер є можливість діагностувати на ранньому етапі у хворого ту чи іншу патологію.

– Наші співробітники, – каже Микола Михайлович Романюк, – питанням №1 поставили створення двох лабораторій та закупівлю для них апаратури. Це, дійсно, дуже важливо. Але як головного лікаря мене також турбує питання створення бактеріологічної лабораторії на базі нашого закладу. Коли хворим, що лежать у хірургічному відділенні, потрібно робити посіви, їх доводиться відвозити до міської лікарні. Це неправильно і нераціонально. Нашу пропозицію про створення такої лабораторії було підтримано. Приміщення ми знайшли, уже перекрили на будівлі дах, почали робити ремонт усередині. Але виникло наступне запитання: де взяти кошти на матеріально-технічне оснащення, які за нашими підрахунками становлять близько 300-400 тисяч гривень? На нього відповіді поки що ми не отримали.

У хірургічному корпусі до нас приєднується заступник головного лікаря з хірургічної роботи Володимир Іванович Зуб. Загалом, як вже казав М.М. Романюк, хірургічний корпус є найболючішим місцем закладу. Розповідає В.І. Зуб.

– Капітальний ремонт – нагальна потреба цього корпусу та його відділень. Поки не зроблено цей величезний крок, інші чекають своєї черги. Чекаємо нагоди переобладнати палати, зменшити в них кількість хворих. Паралельно будемо створювати палати з підвищеним комфортом, які є в усіх відділеннях. Оскільки приміщення для проведення операцій сьогодні децентралізовані, що дуже незручно як для спеціалістів, так і для хворих, ми плануємо одне крило відділення переобладнати під операційний блок, розрахований на 8-9 операційних. Щодо подальших кроків, то в планах є відкриття судинного відділення.

Судинне відділення – це майбутнє, нагальною потребою є створення навесні 2002 року відділення інтенсивної терапії екстракорпоральних методів детоксикації. Відділення, розраховане на 6 койко-ліжок інтенсивної терапії, бере на себе відповідальність за найважчий контингент хворих, який потребує надзвичайно великих зусиль медперсоналу. Моїм співрозмовником є завідувач відділення Андрій Олександрович Ліннік.

– Наше відділення надає спеціалізовану висококваліфіковану допомогу пацієнтам з різними захворюваннями, які ускладнюються так званим синдромом поліорганної недостатності. Це – деструктивний панкреатит, розповсюджений перитоніт, різноманітні асептичні стани. Пацієнти з порушеннями функцій життєво важливих органів і систем, що виникають унаслідок тяжкого перебігу цукрового діабету. Зрозуміло, що хворі, які поступають до нас з міста і різних районів області, потребують спеціалізованого лікування, застосування великої кількості медикаментів, проведення різноманітних оперативних втручань та екстракорпоральних методів детоксикації.

Сьогодні ми маємо можливість застосовувати у відділенні такі складні методики, як безапаратний мембранний плазмаферез, апаратну лімфостимуляцію, але бракує іншого обладнання. Наприклад, для повноцінного функціонування підрозділу нам украй необхідний апарат внутрішньосудинного лазерного опромінювання крові. Якщо за три роки роботи відділення нам вдалося знизити летальність у хворих на гострий деструктивний панкреатит і сепсис з 28-32 до 14-15%, тобто у 2-3 рази, я впевнений, що придбання іншого сучасного обладнання допоможе зменшити цей показник.

Останньою метою нашої подорожі по лабіринтах лікарні стає неврологічне відділення. Хворі, що тут лежать, потребують не менш дбайливого ставлення та пильної уваги лікарів, адже багато з них мають складний перебіг хвороби. На базі відділення створено два центри – судинної неврології та запальних неврологічних захворювань, невдовзі запрацюють дві палати інтенсивної терапії, розраховані на 4 хворих з тяжкими судинними порушеннями головного мозку.

Знайомлюсь із завідувачем відділення, кандидатом медичних наук Олександром Олександровичем Марцинкевичем, який, почувши, що я представляю пресу, одразу промовив: «Прохання від лікарів нашого відділення одне – зробіть силою пера так, щоб в обласній лікарні, нарешті, з’явився власний ангіограф». Відчувши себе на якусь мить всесильною представницею четвертої влади, я згадала слова професора О.М. Соколова, який у цей же день під час проведення Школи кардіологів України, докоряв чернігівським колегам: «Двадцять років тому я був у Чернігові – лікарня не мала ангіографа, приїхав через стільки років – у цьому напрямі жодних змін». Яким же чином змінити ситуацію, і хто насамперед має це робити?

З’ясувати ці та інші питання ми вирішили за своєрідним круглим столом у кабінеті головного лікаря в колі М.М. Романюка та його заступників.

М.М. Романюк

– Ті слова, що ви сьогодні почули від наших спеціалістів про необхідність допомоги лікарні, звучали не від безсилля або небажання працювати. Все, що ми могли і можемо зробити за рахунок бюджету закладу, своїх сил, спонсорської допомоги, – робимо, і робимо добре. Але ми працюємо в лікарні, де є клінічні бази, проходить інтернатуру велика кількість лікарів, щорічно лікується понад 20 тисяч хворих з важкою патологією зі всієї області. Тож, беручи на себе відповідальність і за хворих, і за спеціалістів, що тут працюють, ми маємо бажання робити краще, а для цього нам потрібна допомога з боку влади.

Є в Україні регіони, де керівництво повернулося обличчям до проблем багатопрофільних медичних закладів, яким є обласна лікарня і чию роботу неспроможні взяти на себе ані міська, ані районна лікарні. Там із розумінням поставилися до питання укріплення матеріально-технічної бази, закупівлі сучасного обладнання, інструментарію тощо. На превеликий жаль, наш заклад такою увагою обділений. Хоча, маючи в штаті медичних працівників, третина з яких є головними спеціалістами області, та, як додаток до їхнього великого досвіду, – новітнє обладнання, сучасну матеріально-технічну базу, уявляєте, наскільки ми змогли б покращити результати своєї роботи!

Заступник головного лікаря з поліклінічної роботи, заслужений лікар України Михайло Михайлович Губко

– Але на цей час ситуація в області, як і взагалі в Україні, залишається критичною. Два роки тому наш заклад розпочав реформування, ми склали програму, яка поєднала в собі декілька етапів роботи. На першому етапі, 2003-2004 роки, за майже повною відсутністю фінансування проводилися загально-організаційні заходи. На базі 20 клінічних відділень створено 26 центрів спеціалізованої медичної допомоги. Наприклад, на базі відділення неврології – центр запальних та генералізуючих захворювань нервової системи і центр судинної неврології. Створено палати інтенсивної терапії для неврологічних та опікових хворих. Основною метою, яку ми переслідували при створенні центрів, було впорядження відбору хворих на третинному рівні. Але ви самі сьогодні побачили, що центри й досі залишаються організованими фактично на папері, оскільки наступний етап передбачає вкладення великих коштів для закупівлі спеціалізованого медичного обладнання, апаратури і інструментарію, але коштів немає.

Ви запитаєте, а чи є потреба у створенні центрів, якщо вони не мають необхідного обладнання? Справа в тому, що на початку процесу реформування галузі охорони здоров’я області ми не могли залишатися осторонь. Але цей процес, на жаль, не був систематизований. Чомусь органи влади почали з реформування третинної ланки надання медичної допомоги, хоча було б правильним розпочати з первинної та вторинної ланок, що дало б змогу нам, закладу обласного рівня, реально оцінили замовлення і зрозуміти, скільки центрів має бути створено в лікарні, на скільки ліжок кожний, яка апаратура необхідна і на який контингент хворих розраховувати.

Адже 85% хворих сьогодні розпочинає і закінчує лікування на рівні первинної ланки, яку треба укріпити, створивши кабінети сімейного лікаря, а 15% хворих потребують стаціонарного лікування. Такі стаціонари мають бути переобладнані у спеціалізовані медичні центри, яких наша область потребує 2-3 із сучасним діагностичним і лікувальним обладнанням, підбором медичного персоналу. Це була наша концепція реформування, яку ми виклали на папері, проголошували на нарадах обладміністрації. Але незрозуміло чому, цю велику роботу було вирішено розпочали не з фундаменту, а з даху, тобто з реорганізації роботи третинної ланки медичної допомоги, якою є обласна лікарня, де проходить лікування загалом важкий контингент хворих, який потребує величезної уваги, чималих витрат, кадрового, діагностичного та медикаментозного потенціалу. Крім того, ми беремо на себе функцію санітарної авіації.

Не можна не зважати і на специфічність Чернігівської області з її хутірною системою, великим відсотком сільського населення, низькою щільністю, великою відстанню населених пунктів один від одного. А якщо взяти до уваги, що смертність в області найвища, народжуваність – найнижча, відсоток осіб пенсійного віку – найвищий в Україні, то ми повинні корегувати діяльність наших медичних закладів з огляду і на ці питання.

М.М. Романюк

– Я повністю погоджуюся з М.М. Губко щодо розвитку не лише третинної, а й первинної та вторинної ланок медичної допомоги. Він згадав про кабінети сімейного лікаря, і це слушне питання. Декілька років тому протягом двох тижнів я перебував у Естонії, де цей напрям є дуже розвинутим. Звичайно, у різних країнах є різні моделі сімейної медицини, які треба вивчати і брати звідти для себе позитивні сторони, але я впевнений в одному: коли в Україні буде прийматися закон або указ про статус сімейного лікаря, у ньому повинна обов’язково бути закладена принципова різниця між сімейним і дільничним лікарем.

В.М. Чобітько

– Сімейний лікар має самостійно розпоряджатися наданими коштами, він має бути фінансово зацікавленим у своїй діяльності, за ним повинна бути закріплена законодавча база. За кордоном згідно з основним принципом сімейної медицини вона може працювати ефективно лише тоді, коли є фінансова зацікавленість сімейного лікаря в здоров’ї своїх пацієнтів, у профілактичних заходах щодо хвороб. Його підопічні будуть здорові, не матимуть ускладнень, не потребуватимуть госпіталізації, отже на їхнє лікування буде витрачатися менше коштів, які належать сімейному лікарю. Для України створення такої системи поки що є перспективою, оскільки її заснування потребує реальних змін у законодавчій базі. Крім того, сімейна медицина не існуватиме без страхової, прообразом якої на сьогодні залишаються лікарняні каси.

М.М. Романюк

– Повертаючись до концепції реформування, хочу сказати, що над цим питанням спеціалісти нашої області довго міркували і зробили дуже велику роботу перед тим, як розпочати цей процес. Майже півроку працювали над докладним ретроспективним аналізом захворюваності з кожної нозології, тож кожен із створених центрів має своє теоретичне обгрунтування. Провели детальні економічні розрахунки, за якими вартість програми реформування нашої лікарні становила близько 3 млн. 200 тисяч гривень. Звичайно, продумали шляхи залучення цих коштів. Певний відсоток – це залучені позабюджетні кошти, частина – спонсорська допомога, кошти централізованого і обласного бюджетів, незначну частку планували одержати за рахунок бюджету лікарні. Але в результаті ми реалізували цю програму на 1 млн. 400 гривень.

Нещодавно на розширеній колегії Управління охорони здоров’я я доповідав, що лікарні не вистачає мінімум 1 млн. 800 тисяч гривень для повного переобладнання новостворених центрів. Зверталися з цим питанням до Чернігівської обласної державної адміністрації, управління охорони здоров’я, до депутатів Верховної Ради. За цей час за рахунок коштів із централізованого бюджету лікарня одержала аналізатор для лабораторії, ультразвуковий апарат, шприцеві насоси, що, звичайно, не розв’язує загальної проблеми. Адже такий невеликий відсоток апаратури може влаштувати районну лікарню, для нашого рівня допомоги цього замало. Ми маємо потребу в повному обсязі в ендоскопічній, ультразвуковій, агіографічній апаратурі, у мікроскопах для оперативних втручань для відділень нейрохірургії та мікрохірургії ока. Маючи 1250 кваліфікованих працівників, з яких 215 – лікарі, а серед них 75% – лікарі вищої і першої категорій, але при цьому не маючи відповідної матеріально-технічної бази, я вважаю, ми не можемо претендувати на третинний рівень медичної допомоги, якою є справжня обласна лікарня. Поки що, на жаль, у ряді випадків доводиться направляти наших пацієнтів до Києва, інших міст України, що невигідно як для самих хворих, що часто неспроможні оплатити своє лікування, так і загалом для регіону. З цим питанням ми неодноразово зверталися до наших органів влади, але досі безрезультатно.

В.М. Чобітько

– Усе, що ми можемо зробити власноруч, – ми робимо. Це стосується ремонту приміщень відділень, закупівлі обладнання, яке ми змогли придбати за кошти бюджету лікарні, інформатизації закладу. Минулого року була створена локальна інформаційна мережа, яка охоплює всі відділення лікарні. Своїми силами протягом восьми місяців ми готували медичних працівників, починаючи з санітарок, для роботи на комп’ютері. У результаті, сьогодні кожна людина, яка працює в закладі, має доступ до цієї мережі, до інтернету. Розроблено власний інтернет-сайт лікарні, який потребує певних доробок, але він створений. Зараз розробляється спеціальна програма «Стаціонар», за допомогою якої ми зможемо враховувати недоліки лікування, відхилення від норм і стандартів, оцінювати роботу наших співробітників за критерієм якості.

М.М. Романюк

– Але, безперечно, нашого ентузіазму і спроб власноруч удосконалити систему роботи спеціалістів, які працюють у лікарні, замало. Потрібна допомога влади, потрібні законодавчі зміни. Це, зокрема, стосується статті 49 Конституції України, де говориться про безкоштовне надання медичної допомоги населенню, та наказ № 33 Міністерства охорони здоров’я, за яким медичні заклади повинні мати певну кількість ліжок у кожному з відділень. Ці правові документи, на мою думку, потребують негайних змін.

Ми розраховуємо на увагу владних структур нашої області. Адже, зрозуміло, що процес реформування закладу потрібний не головному лікарю та його заступникам. Цього потребують наші пацієнти і ті спеціалісти, що, працюючи в лікарні, бажають на практиці застосувати знання і розумовий потенціал. Повірте, вони того варті.