Юрий Вороненко «Введение резидентуры и других перспективных форм обучения будут работать на потенциал высшего медицинского образования» (укр)

Підготувала Ельвіра Сабадаш, м. Київ

Розмова з ректором Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика (КМАПО), доктором медичних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки, лауреатом Державної премії України Юрієм Васильовичем Вороненком відбувалася у його тимчасовому кабінеті. Адже КМАПО переживає нелегкий період — оновлення зовнішнього і внутрішнього вигляду, простіше сказати, ремонт, який, щоправда, у жодному разі не вплинув на бурхливе життя академії.

Юрію Васильовичу, наскільки якісною, на вашу думку, є вища медична освіта в Україні?

— Вища медична освіта в нашій країні має багаті традиції, а тому й багатий потенціал. І це не просто слова. Корені нашої освіти набагато глибші, ніж, скажімо, у Сполучених Штатах Америки. На підтвердження моїх слів наведу той факт, що в Україні за роки незалежності в медичних вузах успішно закінчили навчання близько 15 тисяч студентів з різних країн світу, які зараз приїздять до нас уже в іншій якості. На сьогодні в нас підвищують кваліфікацію понад 200 спеціалістів із країн далекого зарубіжжя. Ще одним позитивним фактором розвитку нашої освіти, який спостерігається останнім часом і працює на її потенціал, є те, що ми визнані в Європі, прийняті до Європейської асоціації з медичної освіти. Коли це відбулося, нами за основу були прийняті світові стандарти, які визначають певний обов’язковий мінімальний рівень знань і вмінь лікаря. Сьогодні таких стандартів не має жодна інша спеціальність в Україні, окрім медичної. Тобто ми намагаємося впроваджувати позитивний освітянський досвід багатьох розвинутих країн світу.

Після Всесвітнього конгресу з вищої медичної освіти ми запропонували взяти за основу систему ліцензійних іспитів, яка б стала обов’язковою для всіх студентів незалежно від того, де вони навчаються — в системі вузу МОЗ України, в системі медичних факультетів Міністерства освіти і науки чи в системі приватних вузів. Нас повністю підтримав Президент України, ним було видано відповідний Указ, завдяки чому і розроблена навчальна система, яка сьогодні успішно працює. Але головним є те, що якість знань студентів з фундаментальних, клінічних дисциплін оцінює не адміністрація вузів, а спеціально створена незалежна структура — Центр тестування МОЗ України. Це дозволяє уникнути суб’єктивного підходу в оцінці рівня знань. Така методика багато в чому є унікальною для України, але, як доводить практика, вона досить ефективна.

Варто відзначити і високий рівень фахівців, які працюють у системі вищої медичної освіти, а це більш як 1,5 тисячі докторів медичних наук і близько 6 тисяч кандидатів медичних наук. Приміром, кожен четвертий доктор наук України працює в системі медичної освіти. Ми можемо цим пишатися, адже у складний період початку 90-х років, коли багато спеціалістів поїхало працювати за межі країни, ми зуміли втримати базу підготовки медичних кадрів у належному стані. І сьогодні продовжуємо утримувати показник забезпеченості лікарями на європейському рівні — це близько 27 практикуючих лікарів на 10 тисяч населення.

На потенціал медичної освіти також працює велика кількість нових програм, на які ми перейшли як на переддипломному, так і на післядипломному етапах.

До речі, за минулий рік розроблено за міжнародним стандартом близько 100 програм КМАПО. На яких принципах вони грунтуються?

— Насамперед, до нових програм закладено принцип уніфікації. Раніше мала місце проблема отримання знань одного рівня, оскільки в Україні існує не лише КМАПО, є і Харківська медична академія післядипломної освіти (ХМАПО), у Запоріжжі працює Інститут удосконалення лікарів, також ми маємо декілька потужних факультетів у різних областях України при медичних інститутах і академіях. Наприклад, у Львові на факультеті підвищення кваліфікації лікарів навчається вдвічі більше спеціалістів, ніж у Запорізькому інституті удосконалення лікарів. І кожен вуз упродовж тривалого часу використовував свої навчальні програми. Тому ми ставили своїм завданням розробити й уніфікувати нові програми з тим, аби лікар, який кожні п’ять років приїжджає з метою підвищення кваліфікації, незалежно від того, у який навчальний заклад він звернувся, отримував знання однакового рівня. До цих програм були внесені останні результати досліджень з діагностики, лікування й профілактики захворювань, отримані світовою і вітчизняною медициною. Сьогодні ці програми активно працюють на підвищення знань наших спеціалістів.

Зараз КМАПО активно працює над новою формою навчання — резидентурою. Це є впровадженням зарубіжного досвіду. Яким чином він має втілюватися в нашій країні?

— На жаль, у цьому плані наша країна дуже відстає. Відстає, соромно про це говорити, навіть від Молдови, яка має набагато менше можливостей щодо потенціалу підготовки медичних працівників, але вже впровадила таку форму навчання, як резидентура. Відстаємо ми і від деяких інших країн — колишніх республік Радянського Союзу. Можливо, розвиток цього процесу залежить від кількості вузів, від потреби країни в лікарях, адже в одному-двох закладах простіше щось змінити, ніж у такій системі вищих навчальних закладів, яка діє у нас. До речі, Росія теж поки що не перейшла на цю форму навчання, хоча російські освітяни активно працюють над цим питанням.

Чим резидентура відрізняється від традиційної форми навчання — інтернатури, яка є обов’язковою для лікаря? Інтернатура складається з двох частин — безпосереднього стажування лікаря-інтерна в лікарні й очного навчання, коли молодий лікар на кілька місяців приїздить до нас або до іншого закладу, слухає лекції, працює в клініці, а потім складає іспит, і академія видає йому сертифікат лікаря-хірурга чи лікаря-терапевта тощо. Але фактично цей сертифікат ми видаємо, не керуючи студентом, оскільки кожен випускник медичного вузу отримує направлення на роботу до певного лікувального закладу, де його буде закріплено за лікарем першої чи вищої категорії. Там він стає вже не суб’єктом навчання вузу, а працівником, який отримує заробітну плату і більшу частину часу проводить на своєму робочому місці. У світі ж такого немає. Якщо медичний університет відповідає за підготовку резидента, той увесь час свого навчання має знаходитися в лікарні, що є клінічною базою вузу, поруч з професором, за яким його закріплено і якому він потім складає іспит.

Нам вдалося домогтися, аби до Закону України про вищу освіту обов’язково увійшла стаття, яка містить положення про те, що інтерн є суб’єктом навчального процесу вузу. Але ця стаття досі не діє, оскільки є чимало невирішених фінансових питань. На нашу думку, було б, наприклад, доцільніше, якби кошти, що витрачаються місцевим бюджетом на заробітну плату інтернам, були передані до державного бюджету на виплату стипендій, як це зроблено у випадку з клінічними ординаторами. Сподіваюся, це питання невдовзі буде вирішене.

Однією з причин, що змушує нас впроваджувати резидентуру, є нагальна потреба в кадрах і проблема розподілу робочих місць. Призначення майбутнього лікаря на те чи інше місце сьогодні відбувається на початку шостого курсу навчання. Студент отримує направлення до лікарні якоїсь області, але продовжує своє навчання, закінчує вуз, потім — вчиться в інтернатурі. Протягом цього часу в системі охорони здоров’я відбуваються відчутні зміни — структурні, посадові. Таким чином перед керівництвом вузу постає питання перерозподілу студентів. Отже фактично людина не має права вибору.

За кордоном до резидентури молоді спеціалісти вступають за конкурсом. Закінчивши вуз, майбутній лікар має право вибору — чи, отримавши диплом, піти з медицини, чи за бажанням стати практикуючим лікарем, продовжити навчання. Для цього існує резидентура. Багато студентів за кордоном намагаються опанувати високотехнологічні спеціальності, які потребують певного рівня здібностей і копіткої праці. Я думаю, що наші студенти наслідуватимуть цей приклад. Щодо розподілу майбутніх спеціалістів по закінченні резидентури, то він проходитиме так само, як і в клінічних ординаторів.

Нині наша академія разом з ХМАПО вже опрацювала пакет нормативних документів, які можна було б прийняти вже сьогодні, якби були остаточно вирішені всі фінансові питання. Нами розроблена поетапність переходу до системи резидентури. Ми планували вже в цьому році близько 10 % випускників медичних вузів, у першу чергу тих, хто навчається за контрактом, залучити до системи резидентури. Життя показує, що вони фактично вже є резидентами, оскільки укладають контракт з вузом, постійно перебувають на його клінічній базі і вуз несе повну відповідальність за якість знань цих студентів. З прийняттям офіційного рішення ми зможемо зараховувати до резидентури й тих, хто вчиться за державні кошти.

Чи плануються якісь нововведення у підготовці лікарів-інтернів?

— Так. В Україні лікарів-інтернів готують більш як за 50 спеціальностями. Але незалежно від фаху, за яким буде працювати лікар по закінченні інтернатури, а в майбутньому резидентури, є проблема, яку він має вміти вирішувати в будь-якій ситуації — це надання невідкладної медичної допомоги. Важливість цього завдання, думаю, не треба пояснювати. Адже останні події, як от трагедія, що сталася під час свята у Львові, або загибель багатьох глядачів вистави «Норд-Ост» вже після їхнього визволення у Москві, досить чітко показали, що лікарі у своєму загалі не готові надавати першу медичну допомогу в критичних ситуаціях. Тому до навчальної програми лікаря-інтерна ми вводимо таку складову, як знання з невідкладної допомоги в екстремальних ситуаціях. У нас є кафедра невідкладних станів, керівником якої є директор Центру медицини катастроф, професор Г. Г. Рощин, співробітники якої ретельно працюють над цим питанням.

Серед основних напрямів діяльності КМАПО особлива увага приділяється учбовій роботі, зокрема спеціалізації. Хотілося б почути вашу думку щодо впровадження дистанційної форми навчання. Яку роль вона має відігравати в системі вищої медичної освіти?

— Можу сказати, що в цілому в Україні впровадження дистанційного навчання вже розпочалося, але в методичному плані воно ще відпрацьовано неповністю. Причин цього багато. Одна з них полягає в недостатньо розвинутій системі комп’ютерної мережі, порівняно з країнами Заходу. За кордоном лікар, працюючи вдома, в дільничній лікарні або в міській лікарській амбулаторії, має комп’ютер, доступ до мережі Інтернет. Через комп’ютерну мережу він зв’язується з кафедрами, проходить попереднє визначення рівня своїх знань. Отримані результати передаються до медичної академії чи факультету вузу, куди він збирається приїхати для навчання. Відповідно до рівня знань кожного конкретного спеціаліста формуються спеціальні навчальні плани та групи.

Зараз ми розвиваємо цей напрям, зокрема, закінчуємо створення web-сайту КМАПО, на базі академії відкривається Інтернет-центр, що дасть можливість проводити роботу з регіонами. По завершенні цього процесу, думаю, ми зможемо говорити про впровадження дистанційної форми навчання на практиці. На сьогодні ця форма фактично є аналогом заочного навчання — коли лікар приїжджає, отримує на кафедрі навчальні матеріали, вдома їх опрацьовує, а потім знову приїжджає до академії. Така форма впроваджена для терапевтів і педіатрів, але це не є дистанційним навчанням у повному розумінні. Тому в цьому напрямі нам доведеться ще багато працювати.

Виходячи з викладацького потенціалу КМАПО, можна вважати, що якість підготовки молодих наукових кадрів є задовільною?

— Так, щодо цього поки що немає жодних проблем. Сьогодні в нашому закладі навчається 122 аспіранти і, оскільки тут працюють відомі в Україні професори, академіки, які акумулюють у собі знання з медицини, кількість бажаючих навчатись у нашій академії не зменшується.

Чи буде у вашому учбовому закладі і надалі приділятися увага процесу обміну досвідом?

— Обов’язково. Цей процес має набирати ходу, оскільки є досить ефективною формою набування знань. Щойно у мене був завідуючий кафедрою сімейної медицини, з яким ми узгодили програму його перебування в Канаді на Міжнародному конгресі з інновацій у сімейній медицині. Ми активно співпрацюємо з сімейними лікарями з Австралії, Голландії, Італії. Разом з Цюріхським університетом на кафедрі медичної генетики академії відкрито Міжнародний генетичний центр КМАПО, який відповідає міжнародним нормам і стандартам з генетичної діагностики. Із зарубіжними спеціалістами тісно співробітничають хірурги, офтальмологи. Коли запрацює наш web-сайт, а він буде тримовним, з’явиться можливість ширше залучати гранти — щоб наші спеціалісти їздили за кордон не лише з метою обміну досвідом, але й залучалися для виконання наукових досліджень. Такий досвід у нас уже є.

Юрію Васильовичу, які проблеми, на вашу думку, треба вирішити насамперед, аби здійснилося все задумане?

— Ми маємо вирішити чимало питань і на перше місце я би поставив оновлення матеріальної бази кафедр, яка здебільшого вимагає суттєвого оновлення. Звичайно, цей крок потребує чималих коштів. На другому місці — процес оновлення основних фондів академії. Ще одна проблема пов’язана з віком. На превеликий жаль, люди старіють, цей процес не зупинити, тому нам треба дбати про те, щоб збільшити приток молоді до стін КМАПО. І я вже казав про створення web-сайту, впровадження нових форм навчання — резидентури, дистанційної медицини, що, я глибоко впевнений, працюватиме на потенціал вищої медичної освіти.