Диференційоване застосування Тіотриазоліну при хронічному гепатиті та цирозі печінки з дезінтоксикаційною метою

Гострою проблемою сучасної гепатології є раннє виявлення і адекватне лікування гострих вірусних гепатитів, оскільки інфікування вірусом С у 80 % випадків призводить до хронічного гепатиту, який у 20 % випадків переходить у цироз та первинну

Гострою проблемою сучасної гепатології є раннє виявлення і адекватне лікування гострих вірусних гепатитів, оскільки інфікування вірусом С у 80 % випадків призводить до хронічного гепатиту, який у 20 % випадків переходить у цироз та первинну гепатокарциному. Інфікування вірусом В у 10 % хронічного перебігу закінчується цирозом [10,11].

Незважаючи на те, що у багатьох країнах, у т.ч. і в Україні, вже давно ведеться просвітницька робота з питань шкідливості надмірного вживання алкоголю, результати цієї роботи часто не відповідають її масштабам. Навпаки, кількість хворих на алкогольну хворобу збільшується і відповідно зростає захворюваність на алкоголізм. Найчастішим наслідком хронічного алкоголізму є хронічні захворювання печінки, які у багатьох випадках призводять до цирозу [9].

Невирішеність проблеми хронічного вірусного та алкогольного ушкодження печінки залишає актуальними питання діагностики та пошуку нових патогенетично обґрунтованих схем лікування цирозу печінки з метою подовження працездатності хворих, покращення якості їх життя.

У зв’язку з багатопрофільністю порушень структури та функції печінки у хворих на хронічний гепатит (ХГ) та цироз печінки (ЦП), лікування цих захворювань багатокомпонентне, тривале і не завжди успішне [2]. При виборі тактики лікування хворих на ХГ та ЦП беруться до уваги етіологічні фактори, ступінь активності цитолітичного та імунозапального синдромів, функціональний стан печінки, гемодинаміка, наявність ускладнень і супутньої патології [2, 7]. Однак не завжди клініцисти надають належну увагу оцінці ступеня ендогенної інтоксикації у хворих на ХГ та ЦП та проведенню адекватної дезінтоксикаційної терапії.

Серед багатьох вітчизняних препаратів цитопротекторної дії нами був обраний для застосування Тіотриазолін, який володіє антиоксидантними [4], імуномодулюючими [6] властивостями, здатний нормалізувати всі види обміну [1, 3] та підсилювати енергетичне забезпечення тканин печінки [5, 6].

Метою дослідження було патогенетичне обґрунтування дезінтоксикаційної терапії хворих на ХГ та ЦП шляхом диференційованого застосування Тіотриазоліну. Для реалізації цієї мети ми поставили наступні завдання: дослідити та проаналізувати вплив Тіотриазоліну на токсикологічні параметри, у тому числі показники інтенсивності процесів пероксидного окиснення ліпідів (ПОЛ), токсичність плазми крові, сечі та характеристики кліренсу, а також дослідити динаміку показників ендотоксикозу; виявити клініко-лабораторні критерії диференційованого призначення Тіотриазоліну в комплексній фармакотерапії хворих на ХГ та ЦП.

Матеріали та методи дослідження

Обстежено 140 хворих на ХГ та ЦП, у тому числі хворих на ХГ низької активності — 42, ХГ помірної активності — 55, ЦП — 43, віком від 22 до 75 років, та 30 практично здорових осіб. Тривалість захворювання становила від 1 до 16 років. Серед етіологічних чинників переважали медикаментозні, токсичні, у тому числі алкогольні впливи, віруси гепатиту В, С у фазі інтеграції. Усі хворі за випадковою ознакою були розподілені на дві групи. Контрольну групу склали 54 хворих, у тому числі з ХГНА-17, ХГПА-20, ЦП-17, яким здійснювалася загальноприйнята базисна терапія, яка включала дієтичне харчування (стіл №5), ессенціале N, спазмолітики, ліпотропні засоби, комплекс вітамінів, жовчогінні засоби; дезінтоксикаційну терапію: 5% розчин глюкози 400 мл в/в крапельно №5. 86 хворих були віднесені до основної групи, у тому числі 25 хворих на ХГНА, 34 — на ХГПА, 27 — на ЦП, які крім засобів зазначеної базисної терапії додатково одержували Тіотриазолін без призначення засобів гепатопротекторної і антиоксидантної дії. Термін лікування становив 10 днів. Хворих основної групи було розподілено додатково на 4 групи: група 2А — 56 чоловік, у тому числі 18 хворих на ХГНА, 18 хворих на ХГПА, 20 хворих на ЦП, які отримували Тіотриазолін у вигляді 2,5% розчину по 2 мл в/м 1 раз на добу впродовж 10 днів; група 2Б — 10 хворих на ХГНА, які отримували Тіотриазолін у вигляді 1% розчину по 1 мл в/м 1 раз на добу впродовж 10 днів; група 2С — 10 хворих на ХГПА, які отримували Тіотриазолін у вигляді 2,5% розчину по 2 мл в/м 1 раз на добу впродовж 10 днів; група 2Д — 10 хворих на ЦП, які отримували Тіотриазолін у вигляді 2,5% розчину по 2 мл в/м 2 рази на добу впродовж 10 днів.

Інтенсивність процесів ендотоксикозу оцінювали за вмістом у крові малонового діальдегіду (МДА) без ініціації, з ініціацією аскорбатом, НАДФН2 за Ю.А. Владимировим, О.І. Арчаковим (1972), ізольованих подвійних зв’язків (ІПЗ), дієнових кон’югатів (ДК), кетодієнів та спряжених триєнів (КСТ) — за І.А. Волчегорським та співавт. (1989).

Рівень токсичності плазми (ТП) крові та сечі (ТС), а також кліренс ендогенних токсинів (Ст) визначали за допомогою парамеційного тесту за В.С. Генесом у модифікації В.М. Коновчука (1992), за вмістом у сироватці крові середньомолекулярних пептидів (СМП) за Н.І. Габріелем та циркулюючих імунних комплексів (ЦІК) за Digeon, Laver.

Результати та їх обговорення

У хворих на ХГ та ЦП основної та контрольної груп до лікування було встановлено значний рівень ендогенної інтоксикації, про що свідчило вірогідне підвищення показників токсичності плазми крові, токсичності сечі, зниження кліренсу ендогенних токсинів, зростання показників вмісту СМП, МА, ІПЗ, ДК, КСТ та ЦІК у сироватці крові (р<0,05) у порівнянні з показниками у практично здорових осіб. Був установлений прямий кореляційний зв’язок між ступенем ендотоксикозу та інтенсивністю цитолітичного та мезенхімально-запального синдромів при ХГ та ЦП, а також ступенем печінково-клітинної недостатності [8]. У хворих з 2А групи після лікування спостерігалося вірогідне зниження показника ТП у порівнянні з вихідними даними (p<0,001). Причому у хворих на ЦП ступінь зниження ТП був найбільшим і становив 36,1% у порівнянні з показником до лікування (p<0,001). У групах хворих на ХГНА та ХГПА з основної групи ступінь зниження ТП становив відповідно 23,5% (p<0,001) та 30,2% (p<0,001). У хворих з контрольної групи показник ТП теж зменшувався у порівнянні із показником до лікування на 18,3% (p<0,001), 24,9% (p<0,001), 28,5% (p<0,001) відповідно у хворих на ХГНА, ХГПА та ЦП, проте ступінь зниження був вірогідно нижчим за показники після лікування основної групи (p<0,005).

При аналізі ТС у динаміці застосування Тіотриазоліну у хворих на ХГ та ЦП ми спостерігали різноспрямованість показників у хворих основної (2А) та контрольної (1) груп спостереження. Зокрема, у хворих 2А групи встановлено вірогідне збільшення показника ТС при ХГНА, ХГПА та ЦП відповідно на 23,1% (p<0,001), 46,7% (p<0,001), 11,3% (p<0,001) у порівнянні з показником до лікування. У хворих контрольної групи ТС після лікування достовірно зменшувалася на 20,8% (p<0,001), 23,3% (p<0,001) та 39,4% (p<0,001) відповідно у групах хворих на ХГНА, ХГПА та ЦП.

Доказом потужної детоксикуючої дії Тіотриазоліну стало значне вірогідне збільшення кліренсу ендогенних токсинів, як у порівнянні із вихідними даними, так і в порівнянні із показниками після лікування в контрольній групі (p<0,001). Так, у хворих на ХГНА 2А групи Ст збільшився на 65,2% (p<0,001) проти показника у хворих на ХГНА у контролі — 13,0% (p<0,05). Динамічні показники Ст у групах хворих на ХГПА та ЦП основної групи зростали більш інтенсивно і становили відповідно 183,3% (p<0,001) та 317,6% (p<0,001) проти 45,8% (p<0,001) та 11,8% (p<0,001) у контрольній групі.

Зменшення ступеня важкості ендотоксикозу під впливом Тіотриазоліну підтверджується і динамікою змін показників вмісту СМП у крові хворих на ХГ та ЦП. Так, вміст СМП у крові хворих основної групи після лікування значно зменшився у всіх групах спостереження як у порівнянні з вихідними даними (p<0,001), так і у порівнянні з контролем (p<0,001). Причому у хворих на ХГНА 2А групи вміст СМП після лікування дорівнює показнику вмісту СМП у практично здорових осіб (p<0,05).

При включенні до комплексної базисної терапії Тіотриазоліну у хворих на ХГ та ЦП встановлено суттєве зниження інтенсивності процесів ПОЛ, проміжні та кінцеві продукти якого є компонентами і маркерами синдрому ендогенної інтоксикації. Зокрема, вміст МА без ініціації у хворих 2А групи зменшився у порівнянні з показниками до лікування на 38,4% (p<0,001) проти 22,1% (p<0,001) у контрольній групі і на 25,4% (p<0,001) у хворих на ХГПА 2А групи проти 16,7% (p<0,001) у 1-й групі, на 24,1% (p<0,001) у хворих на ЦП 2А групи проти 12,4% (p<0,001) у контрольній групі. Аналогічні вірогідні зміни спостерігаються при аналізі показників вмісту МА з ініціацією НАДФН2 та аскорбатом в крові у хворих на ХДЗП, проте у хворих на ХГНА 2А групи достовірність відмінностей між показниками після лікування основної та контрольної групи відсутня (р>0,05).

Аналогічним чином змінювалися показники вмісту ІПЗ, ДК, КСТ у крові у хворих на ХГ та ЦП. Максимальний вплив Тіотриазоліну на зменшення в сироватці крові вмісту проміжних продуктів ПОЛ спостерігається по відношенню до вмісту КСТ у хворих на ЦП. Встановлене більш суттєве зниження вищевказаних маркерів інтенсивності ПОЛ у всіх хворих 2А групи у порівнянні із контрольними показниками (p<0,01; p<0,001), причому відмінності між показниками після лікування в усіх групах спостереження — достовірні (p<0,02; p<0,001). Необхідно також зазначити, що у хворих на ХГНА основної групи показники вмісту ДК та КСТ після лікування вірогідно не відрізняються від аналогічних показників у групі здорових осіб (р>0,05).

При аналізі ще одного маркера ендогенної інтоксикації при ХГ та ЦП — ЦІК крові в динаміці лікування спостерігається вірогідне зниження показника в сироватці крові хворих на ХГНА основної групи на 38,3% (p<0,001) проти 19,6% (p<0,001) у контрольній. Аналогічні зміни зареєстровані і у хворих на ХГПА та ЦП обох груп спостереження, причому максимальний імунокоригувальний ефект встановлено у групі хворих на ХГПА під впливом лікування Тіотриазоліном (p<0,001). Це можна пояснити підвищенням функціональної активності фагоцитарної ланки імунітету, що елімінує ЦІК з системного кровообігу, а також відносним пригніченням імуноглобулінсинтезуючої функції В-лімфоцитів. З метою обґрунтування схеми диференційованого призначення Тіотриазоліну залежно від ступеня ендотоксикозу проводився динамічний аналіз показників ендотоксикозу у хворих 2В, 2С, 2Д груп спостереження у порівнянні із середніми значеннями маркерів ендогенної інтоксикації 2А групи. Як свідчать дані, у хворих 2В, 2С, 2Д груп спостереження зареєстровано більш значне зниження ТП крові, відповідно на 32,3%; 34,0% та 40,2% під впливом диференційованого застосування Тіотриазоліну проти 29,8% у контрольній (p<0,05). Лише в групі 2В відсоток зниження показника після лікування в порівнянні з вихідними цифрами дещо нижчий за контрольний, проте він практично не відрізнявся від показника в здорових осіб (р>0,05). Аналогічні зміни спостерігаються і щодо показників ТС та Ст, що свідчить про безумовну перевагу диференційованого призначення Тіотриазоліну залежно від ступеня важкості ендотоксикозу.

Висновки

Таким чином, Тіотриазолін виявляє потужний індукуючий вплив на систему біохімічної детоксикації печінки, унаслідок чого зменшується ТП крові і посилюється детоксикуюча функція нирок, що збільшує кліренс ендогенних токсинів, стимулює фактори протиоксидантного захисту, у результаті чого зменшується вміст у крові проміжних та кінцевих продуктів ПОЛ, пригнічує процеси катаболізму та протеолізу (зменшення вмісту СПМ у сироватці крові), пригнічує імунозапальну та аутоімунну агресію проти печінкової тканини, підвищує неспецифічну імунореактивність організму. Отже, застосування Тіотриазоліну в комплексній терапії хворих на ХГ та ЦП з метою усунення синдрому ендогенної інтоксикації, що в свою чергу надасть імунокоригувального ефекту, є патогенетично обґрунтованим і доцільним.

Диференційоване призначення Тіотриазоліну за вказаною схемою дозволить зменшити рівень ендогенної інтоксикації із максимальним відсотком ефективності, призупинити прогресування запального процесу в печінці, запобігти розвитку ускладнень, зменшити термін перебування хворого в стаціонарі.

Література

1. Бабаджанян Е.И. Применение тиотриазолина при хронических гепатитах // Российский журнал гастроэнтерологии, гепатологии, колопроктологии, 1995, т.5, №3, с. 12-13.
2. Бабак О.Я. Сучасна фармакотерапія хронічних гепатитів // Український медичний часопис, 1998, т. 5-6, № 3-5, с. 87-91.
3. Виговський В.П., Олійник Т.С., Харченко І.А. Застосування тіотриазоліну при хронічних гепатитах // Ліки, 1994, № 1-3, с. 38-40.
4. Візір А.Д. Новий антиоксидант — тіотриазолін у комплексному лікуванні хворих на хронічну ішемію серця // Ліки, 1994, № 5-6, с. 80-84.
5. Дроговоз С.М., Салтикова С.І. Механізм гепатозахисної дії тіотриазоліну // Вісник фармації, 1995, №1, с. 73-76.
6. Оленицька О.С. Ефективність тіотриазоліну і антралю в комплексній терапії хворих хронічними гепатитами: Автореф. дис. … канд. мед. наук, Луганськ, 1996, 25 с.
7. Подымова С.Д. Болезни печени. М., Медицина, 1999, 420 с.
8. Хухліна О.С. Ендогенна інтоксикація, стан мікробіоценозу та деяких факторів імунітету у хворих на хронічні дифузні захворювання печінки // Автореф. дис. … канд. мед. наук, Івано-Франківськ, 1999, 22 с.
9. Григорьев П.Я., Яковенко З.П. Болезни печени при алкоголизме // Российский медицинский журнал, 1999, №4, с. 12-17.
10. Подымова С.Д. Болезни печени. М., Медицина, 1993, 544 с.
11. Харченко Н.В., Анохина Г.А. Клиническая гастрознтерология. К., Здоров’я, 2000, 250 с.

Читайте также

Вирусный гепатит С излечим Гепатит В и его последствия Глутаргин: клиническая эффективность и перспективы применения Пегасис плюс рибавирин – альтернатива лечения пациентов с непереносимостью Пегинтрона