Захворювання щитоподібної залози (ЩЗ) на сьогодні є найбільш поширеними у структурі ендокринної патології. До того ж однією з характерних рис тиреоїдної патології, особливо за умови йодної недостатності, є досить часте поєднання в одного хворого різних патологічних станів. Отже, їх рання діагностика, особливо в амбулаторних умовах, набуває все більшої актуальності не лише для ендокринологів, а й для багатьох суміжних спеціалістів. А вирішення діагностичних труднощів, із якими стикаються у своїй практиці лікарі, неможливе без застосування сучасних методів і схем обстеження хворих. Саме про це у своїй доповіді, що прозвучала на одній з ендокринологічних конференцій, розповів доктор медичних наук, професор Володимир Іванович Паньків (Український науково-практичний центр ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України).

– Захворювання ЩЗ можуть проявлятися порушеннями функції та/або морфологічними змінами органа. Отже, в кожному конкретному випадку слід встановити, по-перше, функціональний стан залози і, по-друге, структурні зміни в ній, які вказують на ту чи іншу хворобу.
Діагностика патології ЩЗ ґрунтується на даних анамнезу, об'єктивного клінічного обстеження та допоміжних методів досліджень. Добре відомо, що самі лише скарги хворого, його загальний вигляд і поведінка можуть досить чітко вказувати на певне порушення функції ЩЗ. Проте в інтересах ранньої та достовірної діагностики не варто обмежуватися уявленнями про типові клінічні картини, описані в підручниках, оскільки «класичні» гіпер- та гіпотиреози все частіше змінюються атиповими, субклінічними формами. Тим більше слід знати місце і значення кожного симптому в межах порушення функції ЩЗ, правильно його оцінювати і не припускатися поширеної помилки – виставляти «лабораторні діагнози». Лише поєднання клінічного обстеження з необхідними допоміжними методами здатне забезпечити високу надійність і водночас захистити від помилкових діагнозів.
Вибір у кожному випадку тих чи інших методів залежить від початкових даних і поставленого завдання, оскільки слід розрізняти скринінг з метою виключення патології ЩЗ, первинне обстеження за обґрунтованої підозри на певне захворювання та контрольне обстеження в процесі лікування.
Для повноцінної діагностики важливо, щоб допоміжні методи досліджень вибирались правильно, здійснювались в оптимальній послідовності, а їх результати оцінювались критично, а не схематично.

Сучасні методи функціональної діагностики в тиреоїдології
Підходи до визначення вмісту гормонів та інших біологічно активних речовин у рідинах організму постійно вдосконалюються. На зміну класичним біологічним та біохімічним методам прийшов радіоімунологічний аналіз – одне з видатних досягнень науки другої половини XX століття, який і розпочав відлік сучасного етапу функціональної діагностики в тиреоїдології. Однак прогрес на цьому не зупинився. Виникли нові покоління значно чутливіших видів аналізу, які здатні виявляти навіть найменші функціональні порушення та, відповідно, діагностувати захворювання на ранніх стадіях.
Важливою умовою результативності функціональної діагностики є тісна співпраця фахівців клінічних лабораторій та лікарів, які практикують. Це дає змогу вибирати оптимальні для вирішення кожного завдання методики з урахуванням можливостей лабораторії. Остання повинна інформувати лікаря щодо принципів застосованого методу, його функціональної чутливості, точності, а також імовірних розходжень із результатами тестування цієї ж речовини за допомогою інших методів аналізу. На випадок невідповідності лабораторних результатів клінічній картині захворювання слід передбачити можливість повторного тестування початкового зразка матеріалу, аж до залучення іншої лабораторії та/або альтернативного методу дослідження.
Для кожного з описаних лабораторних параметрів наводиться референтний («нормальний») діапазон значень, який відображає міжіндивідуальну біологічну варіабельність, тобто є середньопопуляційним. При цьому варто врахувати, що референтний інтервал може суттєво залежати від методики аналізу (особливо це стосується вільних фракцій гормонів, антитіл, деяких пухлинних маркерів) і навіть від регіону (наприклад, середньостатистичні показники вмісту тиреоглобуліну залежать від ступеня забезпечення населення йодом). Таким чином, наведені «норми» не можна сприймати як абсолютні критерії для всіх лабораторій, проте вони дають змогу лікарям орієнтуватися в клініко-діагностичних показниках. Для зручності референтні значення подані як в одиницях, рекомендованих Міжнародною системою, так і в традиційних, часто вживаних одиницях виміру.
Тиреотропний гормон. Як добре відомо, нестача тиреоїдних гормонів на периферії призводить до посилення синтезу і секреції тиреотропного гормону (ТТГ), а їх надмірна кількість пригнічує виділення ТТГ. При цьому рівень ТТГ у сироватці крові дуже чутливо реагує на мінімальні відхилення концентрацій тиреоїдних гормонів. Такий взаємозв'язок пояснює часті випадки зміни концентрації ТТГ при нормальних або незначно змінених концентраціях гормонів ЩЗ, зокрема на ранніх етапах порушення її функції. Саме тому визначення рівня ТТГ є надзвичайно чутливим тестом для оцінки тиреоїдної функції. Особливо він придатний як скринінг-тест (тест І порядку) з метою раннього виявлення порушень центрального регуляційного механізму. 
Діапазон нормальних значень ТТГ у здорових людей становить 0,3-4,0 мМО/л. Такі значення базального рівня ТТГ, як правило, виключають порушення тиреоїдної функції, а отже потребу в її подальшому дослідженні. Значення ТТГ нижче 0,1 мМО/л або понад 10 мМО/л вказують на суттєві порушення в регуляційному колі. Найчастіше йдеться, відповідно, про первинний маніфестний гіпер- чи гіпотиреоз. Пограничні базальні рівні ТТГ, тобто в межах 0,1-0,3 мМО/л або ж 4-10 мМО/л, здебільшого пов'язані з латентною дисфункцією залози (при ще нормальних рівнях тиреоїдних гормонів). 
Тироксин. Рівень гормонів ЩЗ слід визначати тоді, коли на підставі клінічного обстеження або зміненого рівня ТТГ виникає підозра на порушення її функції. Концентрація тироксину (Т₄) в сироватці відображає тиреоїдну гормональну продукцію більш адекватно, ніж трийодтиронін (Т₃), значна частина якого утворюється з Т₄ екстратиреоїдально. Тому при аналізі гормонів ЩЗ визначення Т₄ представляє основний параметр (тест II порядку).
Оскільки Т₄ крові на 99,9 % зв'язаний із транспортними білками, переважно тироксинзв'язуючим глобуліном (ТЗГ), то його дію на периферичні тканини визначає лише фракція вільного Т₄ (fТ₄). Для утримання концентрації fТ₄ на стабільному рівні організм на зміни кількості ТЗГ (внаслідок різноманітних причин) реагує відповідними змінами кількості загального Т₄. За останній час намагаються по можливості використовувати методи дослідження безпосередньо fТ₄. Діапазон нормальних значень:
Т₄ – 65-142 нмоль/л (5,0-11,0 мкг/дл);
fТ₄ – 10-23 пмоль/л (0,8-1,8 нг/дл), залежить від методу дослідження;
ТЗГ – 220-510 нмоль/л (13-30 мг/л), залежить від віку.
Трийодтиронін. Оскільки Т₃ утворюється переважно з Т₄ шляхом периферичної конверсії і лише невелика його кількість виділяється безпосередньо залозою, то рівень Т₃ відображає насамперед функціональний стан периферичних тканин, ніж видільну здатність ЩЗ. У зв'язку з цим визначення Т₃ для діагностики порушень тиреоїдної функції відіграє другорядну роль (тест III порядку). Проте в певних клінічних ситуаціях дослідження рівня Т₃ доцільне: розпізнавання ізольованого Т₃-гіпертиреозу (близько 10% усіх гіпертиреозів, у разі тиреоїдної автономії – до 50%); оцінка ризику рецидиву хвороби Грейвса-Базедова. Значення індексу Т₃/Т₄ понад 0,024 (у молярному вимірі) є доволі надійним предиктором рецидиву гіпертиреозу після припинення тиреостатичної терапії; підтвердження тиреотоксикозу, спричиненого деструкцією фолікулів ЩЗ (наприклад, підгострим тиреоїдитом), або фармакологічними дозами йоду (індекс Т₃/Т₄<0,024).
З іншого боку, треба пам'ятати, що під впливом певних причин, наприклад важких загальних (нетиреоїдних) захворювань або оперативних втручань, може зменшуватись конверсія Т₄ до Т₃. Таким чином, рівень Т₃ істотно знижується, відповідно зростає концентрація реверсивного Т₃ (rТ₃), який є біологічно неактивним («синдром низького Т₃»).
Переважна частина Т₃, як і Т₄, перебуває в сироватці у зв'язаній з білками формі; частка вільного Т₃ (fТ₃) невелика. Проте спорідненість до транспортних протеїнів Т₃ у 10 разів нижча, ніж Т₄; отже, концентрація fТ₃ менше залежить від змін транспортних білків, ніж концентрація fТ₄. Тому визначення fТ₃ у більшості випадків не має суттєвої переваги над визначенням загального Т₃. Діапазон нормальних значень:
Т₃ – 1,1-2,8 нмоль/л (0,7-1,8 нг/мл); 
fТ₃ – 5,4-12,3 пмоль/л (3,5-8,0 нг/л), залежить від методу дослідження; 
rТ₃ – 0,15-0,50 нмоль/л (0,10-0,30 мкг/л).

Практичні рекомендації
На етапі скринінгу
1. Вибіркове визначення рівня самого лише ТТГ є достатнім майже в усіх випадках, коли пацієнт не має ознак дисфункції ЩЗ і лікар прагне це підтвердити. У такому разі нормальне значення ТТГ, як правило, виключає необхідність подальших обстежень.
2. Зрідка трапляються ситуації, коли власне показник ТТГ не дає змоги адекватно оцінити тиреоїдний статус:
– важкі нетиреоїдні захворювання, включаючи гострі психози;
– патологія гіпоталамуса/гіпофіза;
– резистентність до тиреоїдних гормонів. 

На етапі первинного обстеження
3. Розпізнавання гіпотиреозу повинно ґрунтуватися на дослідженні двох параметрів – ТТГ і fТ₄; дослідження вмісту Т₃ (fТ₃) позбавлене сенсу.
4. Розпізнавання гіперфункції ЩЗ, зазвичай, повинно ґрунтуватися на дослідженні двох параметрів – ТТГ і fТ₄. При цьому:
– характерним для первинного гіпертиреозу є знижений вміст ТТГ та підвищений вміст fТ₄;
– низький рівень ТТГ при нормальному рівні fТ₄ вимагає додаткової оцінки вмісту Т₃ або fТ₃ з метою виключення Т₃-токсикозу;
– низький рівень ТТГ при нормальних параметрах fТ₄ і fТ₃ може вказувати на прихований (субклінічний) гіпертиреоз.
5. За умови використання надчутливих методик визначення ТТГ потреби у проведенні ТРГ-тесту (введення тиреотропін-рилізинг гормону) для діагностики гіпертиреозу практично не виникає. Виконання даного тесту може бути корисним у рідкісних випадках гіпо- чи гіпертиреозу центрального ґенезу.
6. При інтерпретації результатів лабораторних досліджень необхідно щоразу брати до уваги клінічний стан пацієнта, включаючи супутню патологію, а також можливий вплив ліків, які він уживає.

На етапі моніторингу
7. Для оцінки ефективності замісної терапії препаратами L-тироксину достатньо періодично орієнтуватись лише на рівень ТТГ. Якщо попри застосування високих доз препарату досягнути нормалізації вмісту ТТГ не вдається, доцільно також оцінити параметри fТ₄ і fТ₃. Це допоможе розпізнати порушення всмоктування L-тироксину.
Відповідно до рекомендацій Національної академії клінічної біохімії США оптимальним показником компенсації первинного гіпотиреозу слід вважати рівень ТТГ у межах 0,5-2 мМО/л. Враховуючи, що даний параметр повільно реагує на зміну тиреоїдного статусу, контрольне визначення ТТГ після корекції дози L-тироксину або заміни препарату доцільно здійснювати через 6-8 тижнів. Недотримання цієї норми, а також порушення режиму замісної терапії можуть спричинити незрозумілі, на перший погляд, розходження між показниками ТТГ і fТ₄.
Пацієнтам, які отримують стабільну дозу L-тироксину, рекомендують контрольне дослідження вмісту ТТГ 1 раз на рік. Інтервал між уживанням останньої дози препарату і забором крові в межах доби не впливає на результат аналізу ТТГ. Якщо ж заплановано визначення ще й fТ₄, то препарат L-тироксину в день обстеження не приймають.
8. Супресивна терапія L-тироксином полягає у застосуванні такої дози препарату, яка дає змогу знизити рівень ТТГ нижче межі норми задля уповільнення розвитку гормонозалежних патологічних процесів ЩЗ. Для оцінки ефективності тиреостатичної терапії оптимальним параметром у більшості випадків є fТ₄. При ізольованому Т₃-гіпертиреозі з метою підтвердження реакції хворого на лікування варто скористатися моніторингом концентрації Т₃ (fТ₃). Через особливості функціонування центрального регуляційного механізму при гіпертиреозі показник ТТГ часто «не встигає» за нормалізацією тиреоїдного статусу; клінічна практика свідчить, що в частини пацієнтів пригнічений рівень ТТГ утримується впродовж тривалого часу (місяці, іноді – роки).
9. У хворих на гіпотиреоз центрального генезу вміст ТТГ у сироватці не може вважатися за критерій ефективності замісної терапії; тому слід орієнтуватися на рівень fТ₄ (оптимально – у верхній третині референтного діапазону).

Визначення імунологічних показників
Антитиреоїдні антитіла. Протягом останніх десятиліть вдалося досягти відчутного прогресу в пізнанні імунопатологічних механізмів розвитку захворювань ЩЗ. Серед цих механізмів найбільший інтерес у лікарів, які практикують, викликає специфічний гуморальний, тому визначення в сироватці органоспецифічних антитіл (тобто аутоантитіл до певних тиреоїдних антигенів) знайшло широке застосування у клінічній практиці. Це пов'язано з тим, що вони не лише відіграють певну патогенетичну роль, а й мають досить чітко окреслене діагностичне і (меншою мірою) прогностичне значення. Зауважимо, що результати визначення тих чи інших аутоантитіл істотно різняться залежно від методу дослідження, отже, наведені нижче референтні параметри носять орієнтовний характер.
Антитіла проти тиреоїдної пероксидази (Ат-ТПО). Ат-ТПО є поліклональними і належать до IgG; розпізнають 6 різних епітопів ТПО. Їх прийнято вважати цитотоксичними, оскільки вони фіксують комплемент і таким чином здатні руйнувати тиреоцити. Підтвердженням може бути те, що титр Ат-ТПО корелює з інтенсивністю лімфоїдної інфільтрації ЩЗ. Крім цього, вони беруть участь у реакціях так званої антитілозалежної клітинно-опосередкованої цитотоксичності. За останні роки припускають також прямий ефект гальмування активності ТПО, тобто зниження гормоногенезу.
Підвищені титри Ат-ТПО спостерігаються при аутоімунній тиреоїдній патології, зокрема при аутоімунному тиреоїдиті та дифузному токсичному зобі. У більшості таких пацієнтів виявляються високі титри, однак у третини – граничні або незначно підвищені. З іншого боку, слід пам'ятати про можливі помилки, пов'язані з високими титрами Ат-ТПО при фокальних тиреоїдитах, наприклад у випадку вузлового зоба або папілярного раку.
Водночас дещо підвищені титри трапляються у 20% хворих з неімуногенними захворюваннями ЩЗ (вузловий зоб, тиреоїдна автономія). Крім цього, Ат-ТПО наявні в поодиноких випадках у здорових людей, особливо у жінок віком понад 60 років (5%). Отже, незначно підвищені Ат-ТПО самі по собі не вказують на аутоімунну тиреопатію і вимагають орієнтуватися й на інші критерії (знижена ехогенність при ультрасонографії, субклінічний або маніфестний гіпотиреоз). Ат-ТПО визначаються також у частини хворих з іншими захворюваннями аутоімунного (цукровий діабет 1 типу, системний червоний вовчак) або невстановленого (саркоїдоз) ґенезу. Характерно, що у цих випадках вони переважно є не лише супутнім феноменом, а дійсно свідчать про аутоімунну тиреопатію. Межі норми: до 100 МО/мл (згідно зі стандартом Medical Research Council (MRC) 66/387).
Показання до визначення Ат-ТПО:
• підозра на аутоімунний тиреоїдит;
• диференціальна діагностика між імуногенним (дифузний токсичний зоб) і неімуногенним (тиреоїдна автономія) гіпертиреозом;
• перед початком лікування препаратами йоду пацієнтів із простим зобом, особливо вагітних (імовірність розвитку післяпологового тиреоїдиту);
• у пацієнтів із простим зобом, яких направляють на оперативне лікування (імовірність післяопераційного гіпотиреозу).
Антитіла проти тиреоглобуліну. Ат-ТГ мають поліклональний характер, належать до IgG, розпізнають 6-10 епітопів тиреоглобуліну (ТГ). Посилене йодування ТГ (скажімо, при введенні в організм великих доз йоду) шляхом зміни просторової конформації збільшує його імуногенність. Припускають, що Ат-ТГ можуть проявляти цитотоксичну дію відносно ЩЗ через механізми антитілозалежної клітинноопосередкованої цитотоксичності.
Визначення Ат-ТГ, як і Ат-ТПО, нині здійснюють чутливими методами кількісного аналізу (РІА, ІРМА, ІФА та ін.), в яких антигеном є очищений людський ТГ; межі значень для них співпадають. Межі норми становлять до 100 МО/мл.
Головним показанням до визначення цих антитіл є підозра на аутоімунний тиреоїдит. Високі титри Ат-ТГ поряд із високими Ат-ТПО характерні для обох форм цього захворювання – гіпертрофічної та атрофічної. Загалом частота виявлення Ат-ТГ при аутоімунному тиреоїдиті нижча, ніж Ат-ТПО. Цей факт, а також те, що ізольоване підвищення Ат-ТГ трапляється рідко, призвели сьогодні до обмеження цього дослідження. На практиці рекомендують розпочинати з визначення Ат-ТПО, високий титр яких є достатнім для діагностики. Ат-ТГ підлягають визначенню тоді, коли титр Ат-ТПО від'ємний або граничний, але підозра на тиреоїдит зберігається.

Пухлинні маркери 
Тиреоглобулін. Як було зазначено, у здорових осіб лише невелика кількість ТГ потрапляє через базальну клітинну мембрану в кров'яне русло. За фізіологічних умов спостерігаються певні коливання концентрації ТГ у сироватці. Рівень його зростає у другій половині менструального циклу та під час вагітності, що вказує на ймовірний вплив естрогенів на секрецію цього білка, а також у перші дні життя (корелює з вмістом ТТГ). Середні показники ТГ вищі у курців і навіть у новонароджених, матері яких курили під час вагітності.
Для лікарської практики найбільше значення має визначення ТГ як пухлинного маркера після радикального лікування (тиреоїдектомії, часто в поєднанні з радіойодтерапією) диференційованих форм раку ЩЗ. У таких пацієнтів не повинно залишатись активної тиреоїдної тканини, отже, в сироватці не має визначатись ТГ. Наростання рівня ТГ у процесі спостереження – понад 4 нг/мл на фоні супресивної гормонотерапії та понад 10 нг/мл у хворих, які не отримують супресивні дози L-тироксину чи не пройшли курсу радіойодтерапії, – з високою точністю вказує на рецидив пухлини або віддалені метастази. В останньому випадку, як показує досвід, рівень ТГ іноді може сягати 1000 нг/мл і вище. Водночас, деколи можлива помилкова інтерпретація результату визначення ТГ внаслідок впливу відповідних аутоантитіл у значних концентраціях; тому рекомендують паралельно визначати Ат-ТГ. Це, зокрема, пояснює, чому в 4-8% хворих спостерігається невідповідність між результатами вимірювання ТГ і сцинтиграфії; для більшої точності рекомендують застосовувати обидва методи.
Крім цього, даний параметр може допомогти в диференційній діагностиці природженого гіпотиреозу, адже при тиреоїдній аплазії ТГ у сироватці відсутній, а при гіпоплазії чи ектопії – наявний. Ще одним показанням є диференційна діагностика ятрогенного (медикаментозного) гіпертиреозу. У цьому випадку характерне зниження вмісту ТГ, у той час як при гіпертиреозі внаслідок токсичного зоба ТГ переважно підвищений.
Значення даного тесту для первинної діагностики захворювань ЩЗ вельми сумнівне. Підвищений вміст ТГ трапляється при будь-якій тиреоїдній патології, включаючи травму залози, тобто цей параметр не повинен вважатися специфічним. Однак якщо в пацієнта вже встановлено певне доброякісне захворювання ЩЗ, то моніторинг концентрації ТГ може допомогти оцінити перебіг хвороби та ефективність лікування (дискусійний аспект). Окремі повідомлення свідчать, що при нетоксичному вузловому зобі ефективність супресивної терапії препаратами L-тироксину вища у тих хворих, в яких настало стійке зниження рівня ТГ.
Необхідно звернути увагу на поширені в клінічній практиці помилки, пов'язані із застосуванням даного тесту: 
– спроби диференціації доброякісних та злоякісних процесів ЩЗ на підставі самого лише рівня ТГ;
– використання ТГ як пухлинного маркера у хворих, в яких об'єм оперативного втручання був меншим, ніж тиреоїдектомія;
– залучення в процесі моніторингу одного й того ж пацієнта різних методів визначення ТГ, які відрізняються за функціональною чутливістю, ступенем відтворення результатів тощо;
– ігнорування можливого впливу Ат-ТГ, які здатні спричинити неправдиві (здебільшого занижені) показники ТГ.
Межі норми: до 50 мкг/л (нг/мл); за умов йодного дефіциту – до 70 мкг/л (нг/мл).
Кальцитонін. Кальцитонін (КТ) як продукт секреції С-клітин вважають найважливішим маркером медулярного (С-клітинного) раку ЩЗ. Підвищений рівень КТ у сироватці дуже специфічно вказує на наявність цього особливого типу новоутворення, а в разі проведеного лікування – на рецидив або метастазування. Інколи незначне або помірне підвищення КТ зумовлене ектопічною секрецією цього гормону дрібноклітинною бронхіальною карциномою, феохромоцитомою чи карциноїдними пухлинами, а також унаслідок порушення його метаболізму при нирковій недостатності.
Визначення КТ донедавна розглядали як єдиний чутливий і специфічний метод скринінгу родичів хворих на родинну форму медулярного раку (близько 20% усіх С-клітинних карцином; може виступати самостійно або бути складовою синдрому множинної ендокринної неоплазії 2А чи 2В типу); це здебільшого давало змогу своєчасно встановити діагноз та здійснити адекватне лікування. Сьогодні з цією метою спеціалізовані лабораторії все частіше застосовують молекулярно-генетичне дослідження, спрямоване на виявлення носіїв мутацій протоонкогена RET (локалізується на 10-й хромосомі), що започаткувало практичне втілення новітньої стратегії профілактики сімейної форми медулярного раку ЩЗ шляхом тиреоїдектомії у дитячому віці.
У літературі дискутується питання щодо використання КТ як скринінг-тесту у хворих на вузловий нетоксичний зоб. Навряд чи таку ідею можна вважати раціональною, враховуючи, з одного боку, вартість дослідження, з іншого – відносну рідкість медулярного раку (5-7% усіх злоякісних новоутворень ЩЗ, або близько 0,5% усіх вузлових утворень). Тест на КТ показаний передусім тим пацієнтам, які мають обтяжений родинний анамнез (медулярний рак ЩЗ, синдром множинної ендокринної неоплазії 2 типу) або ознаки патологічних процесів, потенційно асоційованих із медулярним раком ЩЗ. Межі норми (на підставі ІРМА): базальний рівень КТ: <28 пмоль/л (10 пг/мл); стимуляційний тест: <156 пмоль/л (56 пг/мл).
Визначення в сироватці інших відомих пухлиноасоційованих антигенів при первинних новоутвореннях ЩЗ не має істотного значення, проте може бути корисним для розпізнавання позатиреоїдних пухлин, зокрема при метастазах у ЩЗ.

Інші методи дослідження
Ультразвукове дослідження ЩЗ – доступний, атравматичний, високоінформативний метод дослідження, незамінний при проведенні диференційної діагностики захворювань ЩЗ. Він дозволяє оцінити розмір і об’єми органа (норма до 25 мл у чоловіків, 18 мл – у жінок), його форму, розташування, структуру тканини. Цей метод дає можливість неінвазивним шляхом визначити майже 100% вузлових утворень, їх розміри, форму, структуру, наявність капсули, мікрокальцинатів, збільшення регіонарних лімфатичних вузлів. 
Для оцінки морфологічних (цитологічних) особливостей тканини ЩЗ (за підозри на пухлинний чи запальний процес) рекомендоване проведення тонкоголкової пункційної біопсії. Радіонуклідні методи діагностики дозволяють виявити вогнища з підвищеною чи зниженою функцією, оцінити функціональну активність всієї тканини ЩЗ. Визначення йоду в сечі є епідеміологічним методом дослідження і дає змогу оцінити рівень забезпеченості населення йодом та ступінь йододефіциту. 

Підготував В'ячеслав Килимчук

Комментарии к статье