У фундаментальній праці Іллі Ілліча Мечнікова «Невосприимчивость в инфекционных болезнях» (1901), в якій узагальнено майже тридцятирічні дослідження нашого уславленого земляка та його помічників у Інституті ім. Пастера (Париж), зокрема викладено основи теорії імунітету. Серед низки імен колег майбутнього Нобелівського лауреата неодноразово зустрічаємо прізвище І.Г. Савченка. Заступник директора Пастерівського інституту посилався на праці свого учня й сподвижника, ім`я якого викарбувано на мармуровій пам`ятній дошці, закріпленій на стіні двоповерхового цегляного будинку, що на вул. Шаумяна (колишня Рашпилівська), 100, у м. Краснодарі. Лаконічний напис свідчить: «Тут з 1920 до 1932 року працював видатний мікробіолог, заслужений діяч науки Іван Григорович Савченко».

Київський період
Іван Григорович Савченко народився 18 лютого (за старим стилем) 1862 р. на батьковому хуторі в Роменському повіті, що на Полтавщині. Навчався в легендарній Ніжинській гімназії. Юнак рано ознайомився з ученням Дарвіна, захоплювався читанням книг відомих біологів, натуралістів, філософів. Закінчивши гімназію, продовжив навчання на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира.
Перша ж лекція з гістології спрямувала думки першокурсника до загадкового світу живих клітин і тканин – складових частин настільки ж дивних живих організмів. Однак без допомоги техніки не зазирнеш у мікросвіт. Іван купив нескладний дешевий мікроскоп і почав самостійно (до того ж потайки) займатися в лабораторії загальної патології. «Тільки б не потрапити на очі професору Хржонщевському!» – ця думка найбільше непокоїла студента з провінції. Однак одного разу Никанор Адамович із посмішкою наблизився до молодого природознавця, оглянув препарати і схвально поплескав зніяковілого юнака по плечу, а коли довідався, що перед ним першокурсник, щиро здивувався і запропонував Івану постійно відвідувати його лабораторію.
Професор Н.А. Хржонщевський рекомендував здібного експериментатора Григорію Миколайовичу Мінху – відомому патологоанатому, інфекціоністу – тогочасному кумиру студентів-медиків. 
«Непереборний вплив Мінха вирішив мою подальшу долю, – згадував Савченко. – Саме тоді в душі я зробив свій вибір... присвятити себе науці, поклавши в основу своєї діяльності високі ідеали вчителя…». Ще не закінчивши повного університетського курсу, працюючи в лабораторії цього унікального вченого, Іван Савченко написав першу наукову працю «Изменение костей при проказе», опубліковану в 1887 р. у часописі «Русский врач».
Після закінчення університету молодий учений розпочав лікарську практику прозектором на кафедрі професора В.В. Підвисоцького. 
У той час в Україні лютувала епідемія холери. Підвисоцький та його учні завзято долучилися до вивчення хвороби та її профілактики. У 1893 р. І.Г. Савченко разом із Д.К. Заболотним та студентом П. Статкевичем провели героїчний дослід ентеральної імунізації проти холери з подальшим пероральним введенням живої вірулентної культури холерного вібріона. Вакциновані не захворіли. Отже, вперше було встановлено можливість імунізації через кишечник. Значно пізніше подібний дослід провів О.М. Безредка в Пастерівському інституті. Один із учнів Івана Григоровича професор Г.Н. Ковальський влучно охарактеризував дії свого вчителя: «Молодий лікар-дослідник виявився достойним учнем Г.М. Мінха, готовим покласти життя задля науки». На основі результатів власних досліджень І.Г. Савченко написав кілька цінних праць з імунізації проти сибірської виразки та холери.
Розробляючи актуальне питання походження злоякісних новоутворень, він опублікував науковий трактат «О паразитарном происхождении опухолей» (Київ, 1894), що став його дисертаційною роботою на здобуття ступеня доктора медицини. На той час це було відкриттям. Значно пізніше Іван Григорович переконався, що помилявся. Читаючи в Казанському університеті лекції про етіологію пухлин, він із гумором зазначав: «Були і такі, які вважали, що пухлини спричинюють паразити; серед таких дурнів був і я» (зі спогадів професора А.В. Фаворського). Рідкісна людська риса – мати сміливість визнавати власні помилки. Експериментальні ж висновки цієї праці І.Г. Савченка набули широкого розголосу й увійшли до навчальних посібників із патологічної анатомії та загальної патології. 
У той період особливий вплив на характер наукової роботи І.Г. Савченка справили геніальні дослідження І.І. Мечнікова, його фагоцитарна теорія і та полеміка, що розгорнулась навколо неї у наукових колах. І.І. Мечніков навідувався й до лабораторії професора В.В. Підвисоцького. Одного разу він був присутній на кафедральних зборах, коли Савченко доповідав про імунітет до сибірської виразки. Ілля Ілліч зацікавився його дослідами, високо оцінив їх. «Він звернувся до мене, – згадував І.Г. Савченко, – з проханням надати йому розгорнутий протокол дослідів, показати препарати, а, ознайомившись із працею, порадив надрукувати її у німецькому журналі, де раніше було опубліковано статтю німецького вченого Чаплевського, спрямовану проти теорії фагоцитозу Мечнікова. З цієї праці розпочалося моє знайомство з геніальним Мечніковим, працювати з яким стало моєю мрією…».

Париж-Казань 
На початку 1896 р. мрія молодого приват-доцента І.Г. Савченка здійснилася. Він отримав закордонне наукове відрядження до Інституту ім. Пастера. Тут І.Г. Савченко працював над проблемою фізичної природи та механізму фагоцитозу. На відміну від багатьох інших учнів Мечнікова Савченко не сліпо виконував усі вказівки вчителя, бо іноді не поділяв його думку. Зокрема, молодий учений показав, що антитіла виробляються не мікрофагами, як раніше вважав Ілля Ілліч, а макрофагами.
Умови роботи у Мечнікова не могли повністю задовольнити науковця. Іван Григорович зблизився з Жюлем Борде, який також багато в чому не погоджувався з І.І. Мечніковим, і разом вони працювали над фізико-хімічним напрямом учення про імунітет. Іван Григорович першим у світі звернув увагу на значення поверхневого натягу, зауваживши, що воно проявиться «лише в разі ретельної розробки математиками цього відділу фізики та за умов кращого вивчення колоїдальних тіл, задіяних у цій складній грі фізичних явищ, що відбуваються під час акту фагоцитозу в організмі». Пророцтво Савченка підтвердилося пізнішими дослідами Медда. Повернувшись наприкінці 1896 р. в Україну, Іван Григорович отримав пропозицію обійняти посаду екстраординарного професора кафедри загальної патології Казанського університету.
Понад 20 років життя Савченко присвятив роботі в Казані. Паралельно з роботою в університеті, де Іван Григорович першим почав викладати студентам бактеріологію (1903), учений величезну увагу приділяв розвитку створеного за його участю Бактеріологічного інституту. Очоливши наукове відділення інституту, професор Савченко переніс сюди викладання загальної патології. 
У 1905 р. І.Г. Савченко оприлюднив повідомлення про своє відкриття скарлатинозного токсину, а ще за два роки запропонував власний метод боротьби зі скарлатиною за допомогою лікувальної сироватки антитоксичного характеру. Через 20 років цим само шляхом пішло американське подружжя Дік, не заперечуючи при цьому пріоритету виготовлення такої сироватки українським ученим і надаючи його працям неабиякого значення. Запропонований Іваном Григоровичем метод приготування стрептококової протискарлатинозної сироватки широко використовували в США під назвою «засіб професора Савченка». 

Кубанський період 
Улітку 1919 р. І.Г. Савченко з родиною, як завжди під час канікул, приїхав на Полтавщину до батьківської домівки. До Казані він уже не повернувся. Об’єктивних причин для цього було достатньо. Родина Савченків опинилася в новій державі – Українській Народній Республіці. В молодій країні вже існувала створена за ініціативою В.І. Вернадського Всеукраїнська академія наук.
На батьківщину в той час поверталося чимало вчених-українців, які бажали прислужитися своєму народу, а Іван Григорович щиро любив рідний край. Звичайно, напружена тогочасна ситуація і невизначеність суспільного життя не могли не позначитися на рішенні Івана Григоровича щодо подальшого місцеперебування. Відомо, що саме в той час він пережив найтрагічніші події життя – смерть обох синів, а хвиля більшовицького хаосу, що накотилася на Україну, водночас змела все нажите родом Савченків за роки багаторічної праці. Тогочасне напівголодне животіння подружжя Савченків змусило їх шукати прихистку поза межами батьківщини.
Врешті-решт доля склалася так, що І.Г. Савченко опинився на Кубані. Разом з іншими професорами-біженцями (М.М. Петров, М.Ф. Мельников-Разведєнков та ін.) Іван Григорович організував у Краснодарі медичний інститут, де викладав загальну патологію і медичну мікробіологію. Природно, що розгардіяш громадянської війни породив цілий букет інфекційних захворювань. Кубань була охоплена епідемією тифу й холери. Вчений, не зволікаючи, взявся до експериментальних епідеміологічних досліджень та виробництва важливих вакцин, щоб врятувати якомога більше людей, інфікованих тифом і холерою. 
За його ініціативою у 1920 р. на базі міської санбаклабораторії було створено Кубанський хіміко-бактеріологічний інститут, директором якого Іван Григорович залишався до кінця своїх днів. Він створив школу бактеріологів, представники якої очолювали кафедри в різних інститутах держави.
У мемуарах співробітник Кубанського хіміко-бактеріологічного інституту професор С.Г. Миронов згадував: «В холодном, нетопленном здании Иван Григорьевич, ученый с мировой известностью, сам разжигал примус для стерилизации инструментов... Занимались до глубокой ночи и делали небольшие перерывы, чтобы выпить стакан кипятка с сахарином и съесть кусок черного хлеба с ржавой селедкой. Но эти дни были лучшими днями нашей научной жизни…». Тоді було створено життєво необхідні вакцини та препарати. За масштабами наукових досліджень та лабораторних напрацювань Кубанський хіміко-бактеріологічний інститут на той час посідав третє місце в СРСР.
За сумісництвом професор Савченко керував окружною малярійною станцією, і саме завдяки його зусиллям малярію на Кубані було практично ліквідовано. 
3 лютого 1929 р. з нагоди сорокарічної наукової і педагогічної діяльності громадськість Краснодара пишно вшановувала І.Г. Савченка. За клопотанням громадськості Бактеріологічний інститут ще за життя профессора було названо його ім’ям.
На урочистостях учень Івана Григоровича московський професор В. Барикін зазначив: «Гадаю, що важко буде знайти таку проблему в мікробіології, імунології чи епідеміології, де б ми не натрапили на ім’я Івана Григоровича, яке стало всесвітньо відомим і, поза всяким сумнівом, надало б честі будь-якій цивілізованій країні, і яке знаменує виключно особливий і найбільш плідний напрям у науці». Відгукнулися й казанські колеги Савченка, присвятивши йому, як одному із засновників Казанського мікробіологічного інституту, перший номер «Казанского медицинского журнала» за 1929 р. За свідченнями професора Казанського медінституту В.С. Груздєва, «попри запальність натури І.Г. Савченка, що інколи призводила до суперечок і зіткнення навіть з найближчими друзями, це аж ніяк не заважало всім, хто добре його знав, любити й щиро поважати Івана Григоровича». 
Серед студентів Іван Григорович зажив слави вимогливого викладача, і це зрозуміло: високо цінуючи звання лікаря, він надавав величезного значення теоретичним дисциплінам у загальній системі медичної освіти, чудово розуміючи актуальну значущість для сучасного медика знань загальної патології і бактеріології. Його лекцій не пропускали. Закоханий у свою професію, він мимохіть запалював аудиторію своїм настроєм, сміливими, іноді різкими судженнями, поєднаними з багатою науковою фантазією. Зважаючи на те що кубанське студентство переважно було україномовним, Іван Григорович на лекціях неодмінно робив «розрядку», прикрашаючи виклад матеріалу українськими прислів’ями та приказками. До того ж лекції у той час дозволялося читати рідною мовою (сталінський наказ згорнути українізацію на Кубані вийшов у рік смерті І.Г. Савченка).
Краснодарська земля прийняла в свої обійми славного сина України 2 листопада 1932 р., однак пам’ять про видатного мікробіолога, патолога, імунолога, спеціаліста з інфекційної патології та онкології і досі живе в серцях та працях його послідовників.

Підготував Лук'ян Маринжа

Комментарии к статье